Про місце і наслідки негативних реакцій правозахисників на висловлювання жінок у рамках #яНеБоюсьСказати.
Минулого року в Facebook була започаткована акція #яНеБоюсьСказати, покликана зробити видимою проблему насилля над жінками.
Акція набула дуже великого резонансу, за результатами її видана книжка, і вона є прецедентом для підняття важливої проблеми насилля над жінками в Україні на новий рівень. 2016-2107 роки принесли помітний поступ у вирішенні гендерних проблем в українському суспільстві. Зокрема, перебуває на стадії слухань законопроект «Конвенція щодо запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству» (Стамбульська конвенція), створено інститут урядового уповноваженого із питань гендерної політики та ін. На рівні організацій та суспільних кластерів також відбуваються зміни.
Проте, всупереч позитивним тенденціям створення умов для гендерної рівності та зменшення домінування привілейованих груп, резонуючим є індивідуальний спротив, який нівелює позитивні зміни.
Так одна з найвпливовіших правозахисних ініціатив в Україні – Українська Гельсінська Спілка з Прав Людини долучилась до прогресивної політики та ввела внутрішньоорганізаційну політику гендерної рівності. Але в той же час суперечливим є висловлювання представника керівних органів УГСПЛ – Бориса Захарова, яке привернуло суспільну увагу.
Реагуючи на заяву про досвід домагань учасниці акції (заява доступна за посиланням ), Борис Захаров зробив такі зауваження: «Мне этот бред попался на глаза. Девочку – к психиатру, а некоторых комментаторов – в бан», «По сути. Даша написала пост диффамационного содержания. Она может стать ответчиком в суде, если кто-то из потерпевших захочет подать на неё в суд. А потерпевшие – именно люди про которых писала Даша, а не она сама, пока не доказано обратное. Тягар доведення лежить саме на особі, що поширює таку інформацію», «…Каждый случай может быть описан абсолютно по-разному. Если опытный адвокат посадит перед собой Дашу и задаст ряд вопросов, то может сложиться абсолютно иная картина. А если поискать пруфы, то их вообще может не быть. И что тогда?», «Вы знаете этих людей? Люди, которые пишут, хорошо знают всех фигурантов. Им легко отличить, что в этой истории правда. Дьявол же кроется в мелочах». Наведені коментарі містяться в переписці під дописом третьої особи, що пізніше була переведена в статус “для друзів”. Скріншоти зроблені членкою ГО «Феміністична майстерня».
На нашу думку, така реакція є неприйнятною.
Ми стурбовані висловлюванням Бориса Захарова, яке незважаючи на прихованість у гілках тематичних обговорень та відсутність прямого висловлювання позиції щодо гендерного насилля, свідчить про ставлення правозахисника та громадського діяча до проблеми, демонструє його упередженість та його небажання захищати права потерпілих у подібних справах, права дискримінованих груп, до якої він сам не належить.
Захаров стверджує, що постраждала має доводити свою провину, хоча у справах про сексуальні домагання діє презумпція винуватості, тобто не потерпіла має надавати докази, а звинувачений. Він посилається на дифамаційний характер заяви потерпілої, тим самим стаючи в опозицію до дискримінованої групи та сприяє подальшому пригніченню її.
Осягнути загрозу такої позиції можна, ознайомившись з результатами дослідження проекту «Забезпечення принципу ґендерної рівності та недискримінації при здійсненні правосуддя в Україні» (проведеного Центром “Жіночі перспективи” в 2015 р). Згідно нього, загальна кількість справ про сексуальні домагання дуже мала – всього 17. При тому, у 76% справ про сексуальні домагання позивачами є чоловіки. Переважно ці позивачі захищають свою честь та вимагають відшкодування моральної шкоди за наклеп від жінок, які заявили про домагання. Ці цифри говорять, по-перше, про замовчуваність сексуальної агресії щодо жінок, а, по-друге, про відсутність сприятливих умов для відстоювання прав постраждалими. «Жіночі перспективи» зазначають: «Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», норми Європейської Конвенції та практики ЄСПЛ не застосовуються у справах пов’язаних із сексуальними домаганнями».
Захаров демонструє незнання прогресивних правозахисних практик, і натомість обстоює застарілі дискримінаційні методики, займаючи позицію адвоката групи агресорів. Він демонструє, яким чином правові механізми можуть використовуватися для подальших переслідувань та пригнічення потерпілих. Очевидно, що це не співвідноситься також із заявленою УГСПЛ етичною засадою «1.2. УГСПЛ та її члени прагнуть розробляти та впроваджувати високі етичні стандарти співпраці та особистих учинків.» (джерело – Декларація етичних засад УГСПЛ).
Такий стан речей, коли навіть правозахисник не є чуйним до прав і потреб потерпілих, спричиняє подальше замовчування та вкоріннення проблем. В юридичній практиці вкорінюється дискримінаційни підхід, а у публічному полі формується дискримінаційна соціальна норма поведінки. Коли подібні висловлювання лунають назагал від авторитетних професіоналів, вони дають сигнал для інших потерпілих про те, що їм не варто наражатися на небезпеку, заявляючи про насилля та намагаючись відстоювати свої права.
Закликаємо правозахисне середовище реагувати на прояви насилля, а також випадки нормалізації насилля, створювати сприятливі умови для вирішення конфліктних ситуацій і утримуватися від проявів агресії.
ГО «Феміністична майстерня»
Харківське Жіноче Об’єднання «Сфера»
Центр «Жіночі перспективи»
ВМГО «Фундація регіональних ініціатив»
ГО «Жива-Я»
Центр гендерної культури