Каталог статей

Головна » Статті » Ґендерна журналістика

Творча спадщина самобутньої гуцульської письменниці, мисткині, філософа Параски Плитки-Горицвіт.

Український Тиждень/ Філософ із фломастерами

Проста гуцулка повторила духовний шлях Григорія Сковороди  

Либонь, у кожному українському селі можна знайти людину, своїм життям не схожу на інших, котра не вписується в канон традиційної сільської громади. Це може бути народний умілець, який не заробляє на своєму таланті, поет, який пише наївні вірші замість того, щоб із ранку до ночі клопотатися по господарству, філософ, який постійно ставить незручні запитання й пише у шкільних зошитах книгу про ідеальне суспільство. В селах їх називають по-різному, здебільшого зневажливо. Це потім деякі з них стають відомі на всю Україну, як Марія Приймаченко чи Катерина Білокур. Параску Плитку-Горицвіт можна назвати їхньою посестрою. Й таланом, і талантом.

 

 
ТАБІРНА ОСВІТА

Народилася Параска Плитка (пізніше вона взяла собі мистецький псевдонім – Горицвіт) 1 березня 1927 року в селі Бистрець, тепер Верховинського району на Івано-Франківщині, в сім’ї Штефана Плитки. ЇЇ батько був знаменитим ковалем на весь косівський край, окрім того – людиною освіченою, багато читав, знав мови. Мати – Анна – талановита ткаля та вишивальниця. Згодом сім’я перебралася у Криворівню (див. довідку).

Параска встигла закінчити тільки чотири класи (через багато років вона згадувала, що на запитання слідчих «Образованіє?» з гірким дотепом репресованої людини відповідала – «Лаґєрноє»). Завдяки батькові дівчина знала мови, зокрема, німецьку, й коли почалася Друга світова війна, працювала перекладачем у сільській канцелярії. А в 1943 році наївно вирішила самотужки добиратися в Німеччину, щоб вступити до університету. Її університетами виявилася робота служницею в німецькій родині, де Параска зазнала принижень як особа «другосортної» слов’янської крові. Вочевидь, не той був час для знайомства з великою німецькою культурою.

Розчарована Параска повертається у Криворівню й пристає до національно-визвольного руху, стає зв’язковою УПА (псевдонім – Ластівка), носить повстанцям у ліс їжу й теплі речі. Потім – арешт. «Па малалєтству» Параска уникає розстрілу, їй дають 10 років таборів.

МИЛОСЕРДЯ В ЗАКРИВАВЛЕНІЙ ШИНЕЛІ

Взимку 1945 року тисячі засуджених молодих дівчат із Західної України товарними ешелонами відправляють у Сибір. «Замість теплого одягу видавали закривавлені шинелі з розстріляних», – згадувала Параска Степанівна.

В ешелоні на Колиму дівчина відморозила ноги, і її залишили в уральському тюремному госпіталі. Дивом обійшлося без ампутації, але майже п'ять років пересувалася на милицях. Ноги їй врятував грузинський лікар, про якого з вдячністю згадувала все життя. З 1947 року відбувала строк у спецтаборі в Спаську (Казахстан).

Пізніше, після звільнення, Параска Степанівна уникала розмов про табірне життя, і справа була не лише у власному травматичному досвіді – вважала, що ці розповіді нічого, окрім зневіри, болю та ненависті, не можуть викликати в слухачів. Вона підкреслювала, що тільки любов і милосердя людей, лікарів і засуджених, яких зустріла в ув’язненні, допомогли їй вижити.

Ще в таборі Параска Плитка дала собі обітницю – якщо залишиться живою, буде славити Мир Божий на землі.

БЕЗ КОХАННЯ

Після повернення до рідного села Параска Плитка спочатку активно включається в життя громади: бере участь у толоках, працює художником у лісгоспі, організовує хор, записує народні пісні, разом із односельцями відновлює обряд Коляди, фотографує і починає писати й малювати.

Батьки сподівалися, що дівчина знайде собі пару. Однак особисте життя Параски мало свою драматичну історію. Ще в таборах вона листувалася з іншим ув’язненим, нібито, грузинським художником, ім’я якого так і залишилось невідомим. Шляхи їх на численних пересилках загубилися, та Параска встигла переслати додому його адресу.

Батьки, по-своєму бажаючи щастя своїй дитині, знищили цього листа. Дізнавшись про це, Параска спочатку тривалий час не могла пробачити такого вчинку. Навіть наполягла побудувати їй невеличку хату, щоб жити окремо. І на все життя залишається самотньою. Так вона стає Плиткою-Горицвіт. Поступово віддаляється і від суспільного життя для сповнення даної нею колись обітниці – славити Мир Божий. Спосіб її життя з того часу можна було б назвати улюбленим Парасчиним словом – «захованість».

ГУЦУЛЬСЬКА ЙОГА

Для односельців її життя було незрозумілим. Не мала городу, бо віддала свою землю взамін за те, щоб не зрубали двох «її» беріз на пагорбі біля хати, не тримала худоби. Жила переважно з того, що приносили люди. Проте, коли працювала, могла не пустити на поріг навіть священика – потребувала цілковитої зосередженості, під час роботи завжди дотримувалася суворого посту.

Таких людей називають «черниця в миру». Це послух Духові поза будь-якими посередниками, служіння Творчій Окрасі (ці поняття для мисткині були живі, вона завжди писала їх з великої літери). Її хатка на дві кімнати була схожа на барвисту вертепну скриньку: всюди книги, зошити (залишилися навіть записи з філософії йоги), папки з газетними вирізками, невеличка бібліотека, де було чимало книжок про Індію, культурою якої Параска Степанівна щиро захоплювалася, на столі – друкарська машинка, десь тулилося «поліграфічне» та фотообладнання, стіни суцільно завішені іконами, картинками, фотографіями, рушниками, серед однієї кімнати стояла наперед приготована труна, де теж зберігалися книги.

Ікони художниця роздавала людям. В її господі завжди був чай з карпатських трав і сухарики, якими частувала гостей. Їх завжди було багато: етнографи, фольклористи, студенти, літератори. Їхали до неї з усієї України та навіть із-за кордону – за етнографічними матеріалами, бесідою, за піснями й текстами, обіцяли їх десь надрукувати (траплялися прикрі випадки, що тексти Параски Плитки-Горицвіт з’являлися у пресі під чужим ім’ям).

СВІТ ЛОВИВ ЇЇ, ТА НЕ ВПІЙМАВ

За життя вона так і не дочекалася друкованого рядка. Доживала віку в страшній бідності, самотній немочі, майже втративши зір. На своєму погребовому покривалі Параска Плитка-Горицвіт ще за життя написала: «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи». Померла Параска на Страсному тижні. Після смерті Плитки-Горицвіт її книжки сім років зберігалися під лавою в хаті далеких родичів, багато з них попсувалося від вогкості.

«Сповідаюся перед Тобою, Окрасо благосна, бо в Тобі пробуває Надприродна Вічність… І бачу в Тобі Благість Божу. Бачу в Тобі безсмертіє, якому клонюсь ісповідаючо. Прости мені, прости, Окрасносте землі за неуважність до Тебе... за велику зайнятість самою собою. Іменно тоді, коли треба було з Твоїх квітників росою поранковою уписати Благосну подяку, за те, що єсть Окраса Божа на Землі», – так писала Параска Плитка-Горицвіт у своїй книжечці верлібрів «Доки не пізно».

Малюнки Параски Степанівни Плитки-Горицвіт можна подивитися в «Арт галереї».

РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ

Письменницький доробок Параски Плитки-Горицвіт складається з 46-ти великих рукописних книг обсягом десь по 500 сторінок кожна (це 23 тисячі сторінок!), об’єднаних під загальною назвою «Подарунок рідному краєві», а також близько сотні маленьких книжок, рукописних і друкованих на машинці.

Серед них – низка духовно-філософських творів: «Молитва – дар Божий», «Помолімося за мир благости», «Небесному престолу від Підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення Руси-України», «Вінець Боголюбія». Це авторські неканонічні молитви, переспіви житій святих, духовні роздуми.

Інший цикл творів – народний: «З народних повісток», «Співанке Гуцулсков говірков», книга-альбом «Доля гуцулки». Жінка, яка перетворила своє життя на мистецьку акцію, власноруч «самвидавала» рукописні – в єдиному екземплярі! – співанки, верлібри, казки та ліричну поезію («Варто мислити», «Поетичний дзвін», «Казематні поезії», «Доки ще не пізно», фантастико-пригодницький роман «Індійські заграви» тощо), щоденники.

Не сподіваючись на публікації в радянській Україні, Плитка-Горицвіт робила свої книги власноруч. Писала тексти каліграфічними літерами на окремих аркушах паперу, кожен листок оздоблювала намальованими кольоровими олівцями та фломастерами орнаментами. Свої арт-буки прикрашала малюнками й іконами, потім зшивала аркуші, скріплювала їх меблевими цвяшками, а обкладинки виготовляла з паперу та полотна на клейстері. Пресом для готової книги слугували відра з водою. Ці фоліанти схожі на старовинні манускрипти – рукотворні книги, створені в добу комп’ютерів. Тексти наївні й мудрі водночас, як будь-яка творчість серцем, що не знає технологічних прийомів. І йдеться на цих мальованих фломастером сторінках, по суті, про одне – про Вдячність, оту чи не сковородинську «благодарность» Всевишньому за все, що посилається людині на її віку.

Наталія Шевченко, «Український тиждень»




Джерело: http://artvertep.dp.ua/print?cont=6775
Категория: Ґендерна журналістика | Додав: olkara (24.08.2009)
Переглядів: 3456 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 5.0/4 |
Всього коментарів: 1
1  
Хороший матеріал. Дякую.)

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Реєстрація | Вхід ]
Четвер, 24.08.2017, 04:56
Вітаю Вас Гость

Категорії

Актуальне інтерв'ю [30]
Ґендерна журналістика [102]
Аналітика [47]
Дослідження [20]
про нас пишуть [27]
Жіночі історії [11]
Практичні поради [1]
Дискусійний клуб [30]
Коментарі [4]

Вхід

Пошук

Партнери


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0