Каталог статей

Головна » Статті » Аналітика

Перерости Барбі
Оксана Кісь, науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, про "золоті клітки", affirmative action і адекватний образ жінки
 
Провокативна, гостра, суперечлива тема про жіночий світ, непривласнений чоловіком...  "Вразлива", особливо в  пострадянському просторі, тема самодостатності  і реалізації жінки, яка виросла з іграшкової рожевої сукеночки Барбі і відмовилась від сірості домашнього халата, жінки, яка позбулася комплексів, упереджень, страхів і стереотипів, що ними жила останнє тисячоліття. Як житиме тепер, без маски,  коли двері її клітки відкриті? Здається, нарешті житиме...

Про проблеми сучасної жінки та її самореалізації у світі, що невпинно змінюється, наша розмова з гостею цього числа Оксаною Кісь, науковою співробітницею Інституту народознавства НАН України, кандидатом історичних наук, співзасновницею та співголовою науково-дослідного центру  "Жінка і суспільство" .

"Той, хто обирає комфортну золоту клітку, також має
на це право"

- Чи існують, на Вашу думку, сьогодні настільки гострі проблеми, які здатні заблокувати внутрішній світ жінки, знищити її особистість, навіть за тієї умови, що ця жінка є сильною натурою? У дев'ятнадцятому столітті, як на мене, такою проблемою була проблема жіночої освіти...

- Упевнена, що сьогодні сильну, духовно багату, творчо потужну особистість жінки штучно, силоміць спинити неможливо. Інша справа, наскільки сама вона свідома свого потенціалу і прагне його реалізувати. Навіть століття тому, коли перешкоди на шляху жінки здавалися нездоланними, найсильніші з них проривали мури суспільних обмежень і упереджень та здобували визнання і славу. У наших сучасниць далеко більше можливостей, однак щоб ними скористатися, треба насамперед усвідомити себе автономною, самоцінною, гідною особистістю. А відтак, осягнувши свою мету, досягати її, не очікуючи пільг, не покладаючись на покровителів. Втім, не забуваймо, що особиста свобода передбачає особисту відповідаль­ність за себе, своє життя, за усі труднощі, що їх неминуче доведеться долати. Тому кожен робить свій вибір, і той, хто обирає комфортну золоту клітку, також має на це право.

- Можливо, питання реалізації жінки не у "позиціях" чоловіка, а у її власній силі волі і характері? Чому фемінізм вимагає творення сприятливих умов для жінки? Чи не є це утопією? Жінка, яка розкриває себе незалежно і всупереч - є справді особистістю. Та, яка не може цього зробити, не є такою, чи не так? Ми хочемо рівних стартових умов? Це було б непогано, але хіба не можна без цього обійтися?

- А чому ж ми маємо без цього обходитися?! Так. Ми не просто хочемо, а вимагаємо рівних стартових умов, чесної конкуренції та справедливого суддівства! Хіба це справедливо, що чоловіки постійно отримують фору на старті і на фініші?! Наше суспільство, попри законодавчо закріплене визнання рівних прав та можливостей для чоловіків та жінок, насправді наскрізь пронизане сексизмом: дискримінація чи пільги з огляду на стать особи на практиці існує практично всюди, на всіх рівнях. Той факт, що до строкової служ­би у війську зобов'язують лише хлопців - це така сама дискримінація, як і відмова у можливості стати військово­службовцем дівчині. Сучасний рух за ґендерну рівність оперує поняттям "заходи підтримки" (affirmative action), що на практиці означає тимчасове створення пільгових умов для тих соціальних груп, які тривалий час зазнавали дискримінації та обмежень. Думаю, варто було б більше заохочувати і всіляко підтримувати жінок, що мають відповідні здібності та кваліфікації, активніше долучати їх до керівництва. Цілковито переконана, що від цього була б користь не лише  жінкам, але й насамперед суспільству.

"Нині для жінки "реалізуватись у своїй статі" неможливо -
це означало б бути просто самицею"

- Уявлення суспільства фор­муються, зокрема, літературою. Аналізуючи жінку Чехова, Толстого, Драйзера, Гомбровича etc, ми бачимо фактично єдиний, неспростовний образ другорядності жін­ки, навіть якщо вона вдягнута у найпишніше вбрання і найкращі епітети...

- Це справді так. Тій чоловічій літературі властива проблема, яка властива усьому патріархальному суспільству - андроцентризм. Але, на щастя, ми маємо іншу літературну традицію - жіноче письмо. У творах Ольги Кобилянської, Марка Вовчка, Лесі Українки, наших сучасних письменниць жіноча суб'єктивність є центральною темою. У них жінка не є додатком до чоловічого суспільства, нагородою для чоловіка, окрасою чоловічого товариства чи засобом самовідтворення спільноти. Ні, вона - Особистість, яка має власні інтереси, гідність, потреби і права. Думаю, і в школі варто зробити навчальну програму ґендерно збалансованою - це мимоволі формувало б в учнів більш адекватний образ жінки, та й виховувало б рівноцінне ставлення до митців різної статі.

- У підсумку жінка мала б реалізовуватися у своїй "ста­ті" чи поза нею - як людина? Чи цей другий варіант - про первинність "особистості" над "статтю" не є ілюзією?

- Упевнена, жінці в сучасному світі варто менше зациклюватися на тому, якої вона статі. Стать - категорія переважно біологічна, яка вказує головно на тілесну різницю поміж людьми. Культура віками інтерпретувала ці відмінності у поняттях нерівностей, не лише визначаючи непорушні норми та границі чоловічого і жіночого, але й вибудовуючи ієрархічне співвідношення цих категорій. Однак коли ті межі було перейдено вперше, з'ясувалась уся їхня штучність, уявність, безпідставність. Нині для жінки "реалізуватись у своїй статі" неможливо - це означало б бути просто самицею.

Однак я особисто дотримуюся погляду про переважну роль виховання (ґендерної со­ціалізації) у формуванні тих відмінностей поміж чоловіками та жінками, які так легко помітити у зовнішньому вигляді, поведінці, психологічних реакціях, ба навіть у сферах та способах самореалізації. Можливо, це прозвучить надто радикально, але я глибоко переконана, що в кожній дитині треба виховувати насамперед людину, а не чоловіка чи жінку.  І замість вчити малят у садку основам ґендерного етикету, краще б розвивати  у малюків їхні, ніяк не позначені статтю, творчі та інтелектуальні здіб­ності.

- Чи можемо говорити про якусь єдину модель сучасного партнерства чоловіка і жін­ки?

- Якщо йдеться про службові стосунки, то вони мають бути вибудувані виключно на основі професійних характеристик та обов'язків працівників. Чи не принизливо, коли жінки-науковці миють чашки після спільного кавування з колегами-чоловіками, а ті безжурно смалять цигарки на ґанку? Щодо сім'ї, то, як на мене, теорія "другої половинки" є вкрай шкідливою ідеєю, яку змалку втовкмачують в наші голови. Це ж бо насправді означає, що кожне "Я" - то щось  "половинчасте", щось недовершене, недолуге, що само собою не має вартості. А як же самоцінна автономна особистість?! Ця так звана "мудрість" - складова патріархатної ґендерної ідеології, в межах якої допустима лише одна модель особистих стосунків - гетеросексуальна моногамність (бо ж ота справжня "друга половинка" має бути єдиною і виключно протилежної статі), а всі хто не вписується у цей формат - неповноцінні або збоченці. Я вважаю, що ідеальної, єдиної та універсальної моделі партнерства не існує, натомість кожна пара має виробити для себе взаємно-прийнятні "правила гри" на засадах компромісу.

Медіа розкручують тільки два образи: Барбі та Берегині

- Пані Оксано, чим займається центр "Жінка і сус­пільство"?

- Науково-дослідний центр "Жінка і суспільство" є громад­ською неприбутковою організацією, що об'єднує науковців, викладачів та студентів Львова, чиї наукові зацікавлення зосереджені навколо ґендерної проблематики. Центр виник у вересні 1999 року з іні­ціативи трьох молодих дослідниць (Вікторія Середа, Ліліана Гентош та я). Власне, кожен, хто поділяє наші зацікавлення та цінності, може долучитися до спільної  праці. Певною мірою наш центр є віртуальною спільнотою однодумців, оскільки ми не маємо власного приміщення та персоналу. Ми реалізували низку цікавих проектів, як-от суспільно-освітню акцію "Стоп сексизм!", розробили та викладаємо низку унікальних для України навчальних курсів (наприклад, "Ґендерні студії", "Тіло і сексуальність", "Маскулінності" та ін.). Нашою особливою гордістю є спеціалізована бібліотека, що налічує понад 300 книг та журналів з ґендерної проблематики, більшість з яких недоступні в інших книгозбірнях Львова.

- Чому проблема ґендеру і оформлення фемінізму як предмета досліджень здійснилася саме у двадцятому сто­літ­ті, а не раніше - тоді, коли утиски жінки в її правах і бажаннях були значно сильнішими?

- По-перше, слід розрізняти фемінізм як емансипаційну ідеологію та соціально-полі­тичний рух за права жінок з одного боку, та фемінізм як теорію і методологію суспільно-гуманітарних студій - з іншого. Якщо говорити про фе­мінізм у сенсі жіночого руху, то його витоки справді слід шукати ще у ХІХ ст., коли жінки вперше вголос заявили про свої сімейні та майнові права. У часи двох світових воєн жінки впевнено заступили чоловіків у тих сферах економіки та суспільного життя, де доти для них не було місця.

Щодо чинників піднесення жіночих і феміністських досліджень,  то я бачу три такі найважливіші фактори. По-перше, це зростання так званої "другої хвилі фемінізму" саме як суспільно-політичного руху супроти дискримінації жінок наприкінці 1960-х - на початку 1970 років, на тлі піднесення антивоєнних, антирасистських, студентських та інших протестів. По-друге, це сексуальна революція, доступність  протизаплідних засобів, які дали жінкам контроль над своїм тілом, звільнивши жіночу сексуальність від залежності від репродуктивних функцій. Та чи не найважливішою причиною феміністського вибуху в науці стала саме жіноча освіта.

Категорію ґендеру почали застосовувати значно пізніше, коли стало зрозуміло, що розглядати проблему жінки відокремлено неможливо, адже система патріархату регулює стосунки між статями, прописуючи їхні соціокультурні ролі системно, у взаємозв'язках, тож і деконструкція цієї системи не може бути односторонньою.

- Що з культурних і суспільних площин, на Вашу думку, було б найцікавіше дослідити через призму ґендеру?

- Як на мене, з ґендерної перспективи вартувало б дослідити комп'ютерні ігри та мультфільми, що ними так захоплюються діти. Дуже серйозну увагу дослідники мали б приділяти телебаченню. На мою думку, наші медіа активно розкручують лише два жіночі образи - Барбі та Берегині. А сильні, талановиті, інтелектуальні, творчі дівчата не можуть віднайти для себе гідної моделі для наслідування. Те саме стосується й чоловіків: образи Супермена чи Козака, які насправді вкрай далекі від життєвих реалій, але вперто і невпинно насаджуються з екранів та рекламних щитів.

- Чи міг би з часом  змінитися (якщо так, то як) погляд Церкви (і католицької, і православної) на роль жінки у суспільстві? Наразі Церква не визнає реального партнерства, що спостерігаємо із різних виявів і форм релігійно-суспільного діалогу.

- На жаль, Церква наразі справді не є союзницею жінки у її прагненні до самореалізації, до визнання і досягнення успіху за межами сім'ї та дому. Доводиться визнати, що попри всі суспільні зміни, Церква (насамперед маю на увазі традиційні конфесії) залишається консервативною патріархальною інституцією. Тут доречно було б згадати про християнський фемінізм - жіночий рух, який, власне, об'єднує жінок-християнок, що прагнуть здійс­нити ревізію віровчення та реформувати Церкву в такий спосіб, щоб збільшити в них саме жіночу присутність - як фізичну, так і духовно-символічну. Я особисто впевнена, що певна лібералізація позиції Церкви була б лише на користь і Церкві, і жінкам, і суспільству загалом.

 

  



Джерело: http://www.lvivpost.net/content/view/1833/347/
Категория: Аналітика | Додав: tais (19.07.2009)
Переглядів: 1185 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вівторок, 12.12.2017, 16:20
Вітаю Вас Гость

Категорії

Актуальне інтерв'ю [30]
Ґендерна журналістика [103]
Аналітика [47]
Дослідження [20]
про нас пишуть [27]
Жіночі історії [11]
Практичні поради [1]
Дискусійний клуб [30]
Коментарі [4]

Вхід

Пошук

Партнери


Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0