У суспільстві домінують дві моделі жіночності.

Оксана Кісь

– Поціновування жіночого начала як джерела життя у соціокультурному середовищі не має нічого спільного з реальними правами, повноваженнями та можливостями жінок...

 

Що визначає розвиток, самореалізацію і життя жінки? Хто має право керувати її внутрішнім і зовнішнім світом? Чому материнство називають єдиним сенсом життя жінки, і які містифікації маємо навколо цього? Про це в ексклюзивному інтерв'ю для ZAXID.NET з науковою співробітницею Інституту народознавства НАН України, кандидатом історичних наук, співзасновницею та співголовою науково-дослідного центру "Жінка і суспільство" Оксаною Кісь.

Замкнуті кола жіночності

- Пані Оксано, у феміністичному дискурсі основною є проблема "другорядності" жінки, питання її інтелектуальної, соціальної, економічної  підлеглості чоловікові, на сторіччя закріпленої суспільними нормами. Але чи справді це актуально для українок? За твердженнями окремих дослідників, в Україні влада від початків належала жінці... 

- Нічого такого, як „український матріархат" не існує, та й навряд чи колись існувало! Зрештою нема підстав стверджувати про існування матріархату будь-де й будь-коли у світі. Якщо розуміти матріархат як дзеркальне відображення патріархату, тобто такий суспільний устрій, за якого влада та доступ до основних ресурсів належить насамперед жінкам, які водночас посідають легітимізоване культурою право на чоловічу підлеглість, другорядність та результати праці, то такого ладу історія людства не знала. Дискусія про матріархат як неминучий етап доцивілізаційного розвитку людства триває понад 150 років, однак антропологам так і не вдалося знайти суспільства, де б жінки посідали таку ж владу та авторитет, які мають чоловіки у системі патріархату.

- Тут можемо, напевно, говорити про теорію відомого антрополога Леві-Строса, який вважав, що в дохристиянський час, з одного боку справді творився культ Жінки-Богині, а з іншого, реальні живі жінки  виконували найважчу роботу...

- Так, справді, археологічні, етнографічні та фольклорні матеріали свідчать, що давні слов'яни та інші народи, які населяли ці терени до них, мали у своїх пантеонах жіночі божества, а жінки відігравали важливі ролі у відправленні релігійних культів. Утім варто розрізняти вшанування жінки на рівні символічному та на рівні соціальному. Поціновування жіночого начала як джерела життя у певному соціокультурному середовищі не має нічого спільного з реальними правами, повноваженнями та можливостями жінок у цьому суспільстві. Християнські культури Європи є для цього добрим прикладом: у багатьох країнах вельми популярний культ Богоматері сторіччями чудово уживався з наскрізь мізогіністськими суспільними інституціями, правовими нормами та мораллю, які дискримінували, маргіналізували, понижували жінку проти чоловіка.

- Тобто влади жінки в українській сім'ї, на Вашу думку, так ніколи й не було?

- Ні, якщо не вважати владою важку і безкінечну праця та неймовірну відповідальність за всі - без винятку! - аспекти родинного добробуту. Усе це хоч і додає жінці відчуття власної значущості, але аж надто рідко сприяє здобуттю суспільного визнання та дозволяє їй повноцінно реалізуватися як особистість.

Від Берегині до Барбі

- Чи звільнилися ми сьогодні від цих подвійних суспільних стандартів, які водночас сакралізують жінку і  роблять її об'єктом?

- Ні, власне у пострадянській Україні, маємо, з одного боку, активне пропагування у суспільному просторі ідеї так званого „українського домашнього матріархату", символічним втіленням якої став образ Берегині. А з іншого - безліч невирішених проблем сучасного українського жіноцтва (від сімейного насильства до торгівлі жінками задля сексуального рабства, від дискримінації на ринку праці до маргіналізації у політичній сфері). Українських жінок навчили сприймати накинуті їм сімейно-побутові обов'язки як вияв їх виняткових повноважень у домі та родині.

- Переважно у жінки, яка не спроможна поєднати кар'єру і побут, починає розвиватися комплекс вини та неповноцінності. Але й справді, чому поєднувати  такі складні функції суспільство вимагає тільки від жінки, а чоловіка спокійно звільняє від цього?

- Абсолютна більшість жінок в Україні виконує потрійне навантаження: працює професійно, дбає про побут та опікується проблемами дітей. Підраховано, що протягом тижня одружена жінка в середньому витрачає на виконання своїх професійних та господарсько-побутових функцій близько 70 годин, а чоловік - лише 57. Тобто вона має на 13 годин менше вільного часу, який могла б використати для відпочинку, саморозвитку, хобі чи спілкування з друзями, тобто для себе. Багато чоловіків і справді поводяться як квартиранти: їхній фінансовий внесок у сімейний бюджет має автоматично гарантувати їм затишне житло, чистий одяг і поживну їжу (а відповідальність за все це покладається саме на дружину). То у чому ж тоді полягає „влада жінки"? Радше це експлуатація - нехай і добровільна.

- На яких стереотипах конструюється сьогодні сучасний образ "справжньої жінки"? Яка вона?

- „Справжня жінка" (читай - супержінка) має вміти і встигати все, робити це бездоганно та ще й чудово при цьому виглядати і мати завжди добрий настрій. Прикметно, що відповідальність за психологічний клімат у сім'ї покладають також на жінку - це вона має демонструвати поведінкову гнучкість і володіти базовими прийомами психотерапії, пристосовуючись до „вдачі" та коригуючи на краще настрій чоловіка, а той може дозволити собі бути втомленим, роздратованим, „не в гуморі"... Справді, жінкам є чим пишатися, адже часто їм справді вдається ставати „супержінками" - от лише якою ціною? Адже всі ці надзусилля найчастіше сприймають як належне, як щось „природне", за що їй - „супержінці" - навіть дякувати не варто, це ж бо її „святий обов'язок"! Отак замолоду віддаючи всю себе родині та дому, позасвідомо нехтуючи (чи свідомо жертвуючи) власними інтересами та потребами (на них-бо просто фізично нема ані часу, ані сил!) на схилі років жінки нерідко виявляються на узбіччі життя: роки минули, здоров'я втрачене, краса (попри всі неймовірні зусилля) врешті-решт зів'яла, діти виросли й розлетілися, чоловік сприймає тебе як домашню обслугу або й взагалі знайшов собі молодшу... А де ж Ти сама? Розчинилася в інших. Чи не це розчарування та відчуття змарнованого життя є причиною того, що найвища частка жіночих самогубств трапляється саме на схилі років. І не кажіть мені про „народну мудрість", згідно з якою „чоловік голова, а жінка шия - куди захоче, туди й поверне". Зрештою, кожен, хто має бодай якесь уявлення з анатомії людини, знає, звідки надходять імпульси до м'язів шиї.

- Які інші образи жінки конструює сучасна культура?

- З часу проголошення незалежності України у суспільній свідомості сталися суттєві зміни, зокрема змінилися уявлення про жіночність. Якщо пильно придивитися та прислухатися до середовища, в якому живемо - популярних телепрограм та різноманітних повідомлень у медіях, рекламних зображень, звернень посадовців різного рівня до громадськости, обкладинок книжок і журналів для жінок - можна легко помітити домінування у суспільному дискурсі двох моделей жіночності, які умовно можемо назвати Берегинею та Барбі.

- У чому різниця?

- Перша репрезентує всі чесноти „ідеальної українки" - матері, господині, патріотки та християнки, а друга є втіленням основних принципів консьюмеристської культури, де кожен і кожна є споживачем і товаром водночас. Попри позірну відмінність цих двох образів, глибинно вони подібні, адже кожна по-своєму асоціює жінку із Природою, акцентуючи насамперед її тілесні характеристики (репродуктивні функції чи сексуальність). Якщо тіло Берегині призначене насамперед для (фізичного та культурного) відтворення Нації, тіло Барбі покликане задовольняти чоловічі еротичні та естетичні потреби. У кожному разі жінка визначається через її стосунок до чоловіка, а її самореалізація можлива через чоловіка. В обох випадках жіноче тіло є на службі - чи то в окремого чоловіка, чи то в патріархального суспільства.

- Багато жінок чомусь обирають одну з цих ролей абсолютно свідомо і самостійно...

- І мають на це право. Тільки от коли сучасній українській жінці пропонується обирати лише і виключно з-поміж цих двох моделей - хіба це вибір? Чи й справді усі українки здатні реалізувати себе лише через побут та/або тіло? Фактично мільйони здібних, різнобічно талановитих дівчат не бачать для себе гідних взірців для наслідування, рівноцінно визнаних у суспільному дискурсі. Іншими словами, соціокультурний простір не пропонує дівчинці гідної та адекватної моделі успішної, самодостатньої, автономної, динамічної і сильної жіночності, яка здатна реалізувати себе через власний інтелект, творчість, лідерство, підприємливість. Не маючи таких зовнішніх стимулів до самореалізації у вигляді нормативних образів, дівчатка змушені долати низку психологічних бар'єрів, коли приймають рішення на користь досі незвичного для нашого суспільства образу „бізнес-леді", „емансіпе", „неформалки", „громадської активістки", „політичної діячки" і т.п. Я не схильна руйнувати ті чи ті сформовані у нашій сучасній культурі моделі жіночності, однак я закликаю не абсолютизувати їх. Люди загалом - і жінки зокрема - дуже різні, мають власні нахили, здібності, інтереси та потреби, і кожен/кожна має право вибудувати своє життя відповідно до своїх уподобань, смаків чи прагнень. Думаю, Україна матиме більше користі, якщо дасть змогу жінкам повноцінно виявити свій багатогранний потенціал, а відтак розумно використає його на благо всього суспільства.

Щось більше, окрім пологів

- Шукаючи шляхи самореалізації, жінка для себе обов'язково спростовує чи приймає найдревніший міф про те, що основною і єдиною місією жінки є материнство...

- Тема материнства - одна з найважливіших та найскладніших для критичного обговорення, адже зачіпає не лише фундаментальні закони природи, але й базові цінності української культури. Втім ця вкрай міфологізована та надмір сакралізована тема, як не парадоксально, належить до найменш відрефлексованих і критично осмислених проблем сучасного українського суспільства. Ми звикли сприймати материнство як даність, як щось настільки природне, що не потребує дискусії. Чи не кожна суспільна інституція (держава, медицина, церква, освіта, традиційна культура, високе мистецтво, політичні та громадські утворення тощо) має свою сформовану позицію щодо народження та виховання дітей, і зводиться вона до того, що основна відповідальність за всі аспекти фізичного та культурного відтворення нації покладається саме на жінку.

- Але наскільки, на Вашу думку, акт народження і виховання дитини визначає чи повинен визначати жіночу долю та реалізацію? 

- Материнство збагачує життя жінки, даючи їй змогу здобути унікальний досвід та особливо виявити своє єство. Але воно не може і не має бути єдиним чи головним чинником, який визначає жіночу долю чи є критерієм оцінки її життєвого успіху. Не варто зводити всю багатогранну особистість людини - чи то жінки, чи чоловіка - до однієї функції. Це і несправедливо, і неефективно. Впевнена, що для більшості жінок, які мають одну-дві дитини, вважати материнство сенсом свого життя є утопією і самообманом, шляхом у нікуди. Ця „інвестиція" навряд чи принесе очікувані дивіденди. Адже діти виростають, стають самодостатніми особистостями і залишають батьків, віддаючи любов і турботу власним коханим та дітям. Впевнена, що абсолютна більшість жінок здатна на більше, аніж народження та виховання дітей.

- Один із найміцніших суспільних стереотипів звучить так: після народження дитини всі бажання і потреби матері мусять підпорядкуватися виключно інтересам дитини...

- Так, справді, у нашому суспільстві прийнято вважати, що особистість жінки після народження дитини більше не має значення, її власні інтереси, бажання, здібності і таланти мають бути репресовані. Тут постає логічне запитання: якщо материнство є головним покликанням жінки, то навіщо тоді взагалі перейматися освітою дівчаток, їх творчим чи інтелектуальним розвитком? Нехай собі будуть простим інструментом для природного відтворення, однаково їхні здібності не вдасться реалізувати.

Безперечно, материнство (як і батьківство) може стати для когось сенсом життя - та це хіба що у випадку багатодітних родин, коли турбота про дітей стає єдиним видом діяльності і способом самореалізації. Така цілковита самопосвята, яка заслуговує всілякої поваги, є радше винятком, бо ж насправді частка багатодітних родин (включно з дитячими будинками сімейного типу) в Україні мізерна! Проте у ставленні до власної дитини далеко не кожна матір почуває таку всеосяжну любов і відданість, як нам хотілося б думати. Чимало жінок відчувають глибоку провину через те, що не відповідають „абсолютному ідеалові". І так триватиме, доки життєвий успіх жінки вимірюватиму успішністю та досягненнями її дітей. Жінки так глибоко інтерналізували цю ідею, що й самі готові відмовитися від усього заради дітей. Для багатьох жінок такі ідеї звучатимуть абсурдно, але все ж ми невтомно намагаємося втілити їх у життя! Складається враження, що всі сімейні цінності зводяться лише до пропаганди та практики материнства. А де ж тоді Батько?!

- Немало європейських чоловіків сьогодні спокійно погоджуються на декретну відпустку з догляду за дитиною.

- Але і в Україні декретною відпусткою скористалися вже три тисячі чоловіків. Закони України є доволі прогресивні у сенсі визнання за батьком рівних із матір'ю прав та обов'язків щодо дитини. Власне чому за виховання дитини має відповідати тільки жінка? Фактично у стосунку до дитини чоловічий організм різниться від жіночого лише тим, що чоловіки не здатні на вагітність, пологи і лактацію - усього іншого і жінки, і чоловіки можуть навчитися.

Різні суспільні інституції, які нині так активно педалюють тему материнства (формуючи у жінок гостре почуття провини), мали б натомість подбати про піднесення престижу батьківства. Часи полювання на мамонтів давно минули: нині і жінки, і чоловіки всебічно залучені у професійну та громадську діяльність, спільно здобуваючи засоби до існування. То ж найкращий час переглянути політику і практику батьківства, розподіляючи обов'язки та відповідальність між обома батьками.

Довідка

Оксана Кісь - наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України (Львів), кандидат історичних наук, співзасновниця та співголова Науково-дослідного Центру "Жінка і суспільство" (1999) Наукові зацікавлення: жіночі та ґендерні студії в українській історії та етнології, усна історія.

Світлана Одинець  для ZAXID.NET