| |
Спостерігаючи сьогодні за боротьбою всієї правлячої верхівки проти Юлії Тимошенко, важко не задатись питанням: «Невже ж жінка в Україні відіграє таку величезну роль? В політиці, культурі, суспільному житті в цілому?»
Можливо, про роль освіченого жіноцтва в розвитку сучасної України і можна сказати: «Вона (тобто роль) велика», а для переконливості додати список імен відомих політичок, журналісток, письменниць, співачок, вчених тощо, як то і робиться в абсолютній більшості випадків, коли мова заходить «про нашу українську жінку».
Проте, варто привернути увагу до деяких характеристик цієї «величі», зокрема, застановляючись на наступних фактах:
За двадцять років української незалежності на найвищому рівні законодавчої влади в країні, тобто депутатками Верховної Ради України всіх шести скликань стали 163 жінки. Натомість кількість їхніх колег-чоловіків досягла за цей час майже 2,5 тис. осіб, а точніше – 2386 чоловік. У відсотковому виразі жіноче представництво ВР коливалось від 3% до 8% у різні роки каденції. Відповідно по роках ця картина виглядає так:
І скликання ВР: у 1990 році обрано 13 жінок-депутаток (3,0%);
ІІ скликання ВР: у 1994 році обрано 19 жінок-депутаток (5,7%);
ІІІ скликання ВР: у 1998 році обрано 35 жінок-депутаток (8,1%);
ІV скликання ВР: у 2002 році обрано 23 жінок-депутаток (5,1%);
V скликання ВР: у 2006 році обрано 36 жінок-депутаток (8,0%);
VІ скликання ВР: у 2007 році обрано 37 жінок-депутаток (8,2%).
За показником представництва жінок в українському парламенті Україна посідає 113-е місце у світі, поступившись навіть Єгипту, Туреччині, Білорусі, Узбекистану, Киргизстану тощо. Чоловіки у парламенті ніколи не обговорюють питання нерівного представництва жінок і чоловіків, - стверджують дослідниці Лариса Кобелянська і Тамара Мельник. – Табуйованою темою вона є і для ЦВК при аналізі результатів виборів. Вона може «проскочити» скоромовкою, проте аж ніяк не є реально пріоритетною, злободенною проблемою. Залишається трохи не канонізованим образ чоловіка-депутата, який у боротьбі за щастя народу самозречено вболіває й бореться за щастя жінки.
Щоправда, і серед українських жінок-політиків, окрім, безумовно, Юлії Тимошенко (за що вона і потрапила у розряд батьків-засновників нової України), не спостерігається жодної яскравої самостійної постаті. Ті, хто на виду, чітко обслуговують чиїсь конкретні інтереси, як то Інна Богословська чи Ганна Герман. Тому й їхня претензія на роль провідного українського політика сприймається як кумедна та недоречна.
Колись геніальний філософ Мераб Мамардашвілі сказав, що філософію та філософів у цій країні почнуть поважати тільки тоді, коли вони перестануть ідеологічно обслуговувати борделі пролетаріату (мова йшла про марксистську філософію – єдино вірне вчення Радянського Союзу), віддавши цю справу професіоналкам. У ситуації із нині активно діючими українськими політичками аналогія напрошується сама собою.
Можливо у інших сферах діяльності українських еліт ситуація відмінна від політичної, і там жінка займає не лише почесне, але й справді вагоме місце та реально впливає на процеси змін, що відбуваються з країною?
Ті з жіноцтва, ким сьогодні гордиться Україна, були відзначені найвищою державною нагородою у сфері культури – Національною премією України імені Тараса Шевченка. Їх варто назвати поіменно. Це і актриса Лариса Кадочникова, яка отримала найвищу творчу відзнаку за виконання ролі Марічки у фільмі «Тіні забутих предків» у 1991 році. І письменниця-дослідниця Лідія Коваленко за створення у співавторстві Народної Книги-Меморіалу «33-й. Голод» (1993). І видатна кінорежисерка зі світовим ім’ям Кіра Муратова (1993). І Світлана Фоміних – художня керівниця і диригентка жіночого академічного хору м. Миколаєва (1993). І письменниця, відома історичка Олена Апанович, яка отримала найвищу творчу відзнаку у 1994 році за написання книги «Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі». До непересічних особистостей належить і лауреатка Національно премії імені Тараса Шевченка, сподвижниця, вірна подруга, сестра видатного українського громадського діяча, правозахисника, літературознавця, поета, в’язня совісті Івана Світличного, журналістка зі США Надія Світлична (1994), на жаль, вже покійна. У 1995 р. цю високу нагороду отримала Віра Свєнціцька – одна із авторів-упорядників альбому «Українське народне малярство ХІІІ-ХХ ст.». 1996 року премією було відзначено двох визначних літераторок України – Ірину Жиленко та Раїсу Іванченко. У 1997 році ряди лавреатів поповнило ім’я художниці Людмили Семикіної; у 1998 році – двох талановитих художниць: Марії Литовченко та Ольги Нагорної. У 2000 році нагорода знов була вручена українській художниці Марфі Тимченко. У 2003 році творча діяльність художниці-сценографа Марії Левитської була відзначена на найвищому державному рівні. Список видатних українок, які внесли значний вклад у розвиток вітчизняної культури, поповнився іменами артисток Юрченко Людмили (2004) та Наталії Сумської (2008), архітекторки Зореми Нагієвої з м. Сімферополя (2005), літературознавиці Михайлини Коцюбинської (2005), письменниць Марії Матіос (2005) та Любові Голоти (2008).
Вочевидь, українці могли би запропонувати і кандидатуру на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури – видатну українську поетку, громадську діячку Ліну Костенко.
І все ж за роки української незалежності, починаючи від 1991р. лауреатами найпрестижнішої державної премії в галузі культури (попри існуючі на сьогодні критичні зауваження щодо цієї нагороди) – Національної премії України імені Тараса Шевченка стали всього лише 24 жінки. І цей показник є на порядок нижчим, ніж щодо лауреатів-чоловіків. Проте, спілкуючись в аудиторіях зі студентством, читаючи твори українських авторів, відвідуючи виставки художників досить важко прийти до висновку, що українські жінки аж так вже обділені талантом у порівнянні із нашими ж таки чоловіками.
Ще більший розрив спостерігаємо у науковій сфері. Серед 179 академіків Національної Академії Наук України лише три жінки. Так само мізерна кількість докторів наук, лише показник щодо кандидатів наук серед жіноцтва можна порівнювати із таким самим щодо чоловіків. Жінки-науковці фактично відсутні в топ-рейтингах загальноукраїнського масштабу. Натомість ці місця активно і постійно займають поп-співачки.
Іншими словами, українцям вдалося на власному досвіді довести, що не лише політика в Україні, але і еліта – чоловічого роду. Даний висновок зовсім не означає, що заміна чоловіків в українській еліті на жінок вирішить усі проблеми. Проте, варто би було провести принаймні експеримент із врівноваження ґендерного показника, раптом би і українська реальність у такому випадку набула більш людяного виміру, як то сталося із цілою низкою скандинавських країн. Утопія? Оцінюючи з позицій того, що надбала українська державність за 20 років незалежності, - безумовно! А жаль!
Як показав досвід доби української незалежності, українські еліти не змогли впоратись із завданням розбудови справді демократичної сучасної держави та розвиненого громадянського суспільства. І сьогодні політична еліта України, яка стрімко перетворилась на олігархічно-кланове угрупування, чи клас, як його називають деякі політологи, навряд чи здатна провести українське суспільство шляхом реальних реформ до справді цивілізованого європейського соціуму.
Микола Михальченко, досліджуючи реальні процеси змін, які відбуваються із сучасною Україною, зазначає, що в наш час в країні існує три основні групи істеблішменту: 1) ті, хто прагматично дивиться на співвідношення ідеалів перетворень в країні та співвідносить їх з реаліями життя; 2) утопістів, чи просто мрійників, які дуже гарно говорять високі слова про майбутнє та пропонують набір ідеальних конструкцій для трансформаційних процесів у такому ж мало відомому їм суспільстві; 3) ті, для кого ані ідеали, ані прагматичні інтереси країни не мають жодного значення. Над усім домінує їх власний інтерес, для реалізації якого вони задіюють усі засоби, в тому числі й антизаконні. Всі ці групи мають відношення до влади. Проте, саме третя група займає домінуючі позиції у владі. Питання стоїть так: або перша група зможе оволодіти важелями влади, або мова йтиме про загибель країни.
У всіх подібних випадках особлива роль належить людському факторові. Людина як основний суб’єкт трансформаційних процесів зрештою є вирішальним ланцюгом у ньому. Недаремно ж чимало соціальних технік попередніх віків існування людства були спрямовані на переробку самої людини. Особливих результатів у цьому плані досягли, безумовно, тоталітарні режими ХХ століття. І в першу чергу – радянський. Наслідки такої цілеспрямованої роботи по переробці людини не можуть пройти безслідно. Глибина перетворень залежить значною мірою і від тяглості подібних "експериментів” у часі. У нашому випадку можна вже говорити про витворення особливої цивілізації, побудованої на специфічних взаємовідносинах членів суспільства, особливому типі самої людини та існуванні цілої унікальної ґенерації. І якщо перші невдачі розбудови самостійної України цілком переконливо аналітики пояснювали "родимими плямами” попередньої комуністичної формації (мілітаризованою економікою, неповоротким централізованим стилем керування, застарілими технологіями і тому подібне), то сучасні тяжкі проблеми України треба, очевидно, пов’язувати із тим типом людини, яка домінує, і можна сказати, виросла як пагін на стовбурі вже не совкового, а нового перехідного кризового суспільства. Цей антропологічний тип визначають як "людину кризи”, "приречене покоління”…, "людину виживання”, "втрачене покоління” тощо. Але суть полягає у тому, що укорінення подібного масового типу навряд чи могло би перетворити Україну на сучасну європейську державу.
І ще один момент, на який варто би було звернути увагу. Сьогодні дуже часто повторюється формула: «Ступінь свободи жінки є показником ступеню свободи суспільства». А між тим висловлювання «Свобода не вільна» є правдивим, пише відомий дослідник демократичних перетворень в європейських спільнотах Джин Шарп. Жодна зовнішня сила не прийде, щоб дати пригнобленим людям таку бажану свободу. Вони повинні навчитися, як здобувати свободу самим, а це непросте завдання! Якщо громадяни усвідомлюють, що саме їм необхідно для визволення, вони зможуть спланувати дії, за допомогою яких ціною важкої праці врешті-решт досягнуть свободи. Після цього, старанно докладаючи зусиль, вони зможуть встановити новий демократичний порядок і бути готовими до його захисту. Свобода, здобута в такій боротьбі, буде стабільною. Її здатен утримувати лише сильний народ, відданий ідеї її збереження та зміцнення. І паритетність у вирішенні цього завдання є однією з вагомих умов його успішного виконання, принаймні тоді, коли прагнення бути справжнім європейським суспільством є щирим.
Ірина Грабовська
|