(Не) Жіноча справа

Історії жінок-військових з передової: про мотивацію, будні війни, особливе ставлення і шлях повернення

30.03.2017 Дмитро Пальчиков

«Ти ж баба!»

Щоб потрапити на війну, Христині Омельченко довелось пройти чи не більше випробувань, аніж на самому фронті. Сарказм працівників військкомату та «ми вам передзвонимо» для 36-річної львів’янки тривали кілька місяців. Нарешті вирвалась. Вінницька область, база 5-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор». Купка солдатів, покурюючи цигарки, звертає увагу на новобранку.

— Чого ти сюди приїхала? Ти ж баба!

На запитання, з чого все почалось, Христина з позивним Жанна Поплавки жартує: «З того, що я народилась жінкою». За освітою вона медик, працює медсестрою у Львівській обласній клінічній лікарні. Говорить, із дитинства мріяла служити в армії.

— Мої знайомі, почувши, що я хочу в армію, завжди з мене глузували, — пригадує Христина. — Всі казали, що я забагато дивилась американських бойовиків. Так, я їх дивилась, і що? Але чому саме ці фільми мене вразили, ніхто не питав. Я спеціально шукала роботу з великою кількістю вільного часу, аби займатись усім, про що мріяла.

142 стрибки в парашутному спорті, секція рукопашного бою, виступи на змаганнях з тхеквондо, страйкбол. Але такі заслуги бійчині у солдатів породжували здебільшого жарти. Розвіяти стереотип, що жінка приїжджає на фронт для розваг з фронтовиками, не всім вдається одразу.

Христина пригадує ситуацію. В перерві між тренуваннями на базі один з ДУКівців, побачивши її з автоматом, зверхньо говорить:

— Нащо тобі це? Ти ж жінка, тобі ще дітей родити. Віддай автомат.

— Підійди і забери, — відповідає.

Чоловік оторопів від неочікуваної відповіді.

Справжні бійці — це люди, які усвідомили, що важливо не те, скільки в тебе м’язів, а те, що в тебе в голові. І їм байдуже, якої ти статі

— Вважаєш мене слабкою? Виходь проти мене на спаринг, — продовжує Христина. Опонент усміхаючись приймає пропозицію. — Тільки я трохи розімнусь.

Вона підходить до боксерської груші й відпрацьовує кілька поставлених ударів руками й ногами. Зрештою молодий солдат відмовився. Христина пояснює:

— Коли ти кажеш, що приїхала на війну, їм це так дивно. Всі ці випендрювання говорять лише про слабкість, а не про силу. Справжні бійці нормально до цього ставляться. Це люди, які усвідомили, що важливо не те, скільки в тебе м’язів, а те, що в тебе в голові. І їм байдуже, якої ти статі.

Христина Омельченко часто згадує свого тренера з рукопашного бою. Саме він навчив її не тільки філософії бою, а й філософії життя.

— Він завжди казав: сила людини в тому, що вона може визнати свою слабкість. Я часто програвала спаринги через страх поразки. Виникає відчуття сорому, жалю до себе. Вигравати починаєш тоді, коли починаєш спокійно ставитись як до перемоги, так і до поразки. І коли я говорю, що готова вступити в спаринг з будь-ким, це не означає, що я його переможу. Але це точно означає, що я гідно проведу бій.

Зрадниця «республіки»

Коли спалахнув конфлікт у Нагірному Карабаху, Стеллі Мусаєвій було чотири роки. Вірменській сім’ї довелось утікати на територію України. Більш ніж за тридцять років війна знову їх знайшла — тепер вже у Торецьку.

Стелла майже рік воювала на Луганщині у складі батальйону «Айдар», куди пішла добровольцем. У неї п’ятеро дітей. Дев’ятирічний Руслан розглядає фотографії на ноутбуку.

— Мамо, а що це за машина? — тицяє він пальцем в екран.

— Це броньована машина, яка захищає людей, — відповідає Стелла.

— А з цього їдять? — на фото польовий казанок.

— Так, це волонтери нам їсти привозили, а ми смакували.

— А це хто? — на екрані солдат у камуфляжі.

— Це мама, і вона їздила на тій великій машині.

Минуло майже два роки відтоді, як у Стелли почалось мирне життя, але в голові часом досі — війна.

— Зараз мені здається, що є добро і є зло — наші і не наші. Важко знайти ту середину, з якою люди живуть, не бачивши жаху війни.

— Але шукаєте?

У відповідь Стелла всміхається.

— Я намагаюсь віднайти себе в такому колись яскравому світі.

Війна запалала у серці Стелли, коли почав горіти Слов’янськ. В той час її діти відпочивали у Святогірську, за тридцять кілометрів звідти. Телевізор, новини — і Стелла уже в машині, дорога у напрямку майбутньої війни. На блокпості новоствореної «республіки» панує беззаконня. Дещо напідпитку, «митник» вирішив обшукати машину Мусаєвої. В кюветі пляшки з-під спиртного. Озброєні люди трохи пом’яті та брудні.

— Відчиняйте! Бардачок і багажник! Документи.

Стелла не могла збагнути, чому вона повинна слухати чоловіка в камуфляжі.

— Відчиняйте, бо зараз будемо стріляти!

У мене не було бажання когось убивати чи стріляти. Лише допомогти тим своїм українським дітям (солдатам), бути поруч з ними у потрібний момент

Друзів ставало все менше, а світ для вірменки все більше поляризувався. Два місяці Мусаєва годувала український блокпост Нацгвардії, який стояв за два метри від її роботи. Коли українські правоохоронці відступили, ім’я Стелли з’явилось у списках зрадників «республіки». За дві години сім’я залишила місто.

— У мене не було бажання когось убивати чи стріляти. Лише допомогти тим своїм українським дітям (солдатам), бути поруч в потрібний момент.

Друзі з «Айдару» пропонували Мусаєвій роботу кухарем, але та твердо відповіла: «Слухайте, те, що я жінка, не означає, що я повинна бути на кухні. Ви там налаштовуйтесь — я повноцінний боєць».

— Я дещо зрозуміла: до жінки ставляться так, як вона дозволяє до себе поставитись. До мене ставились не як до жінки, а просто як до людини.

Їдучи на війну, Стелла розговорилась із провідницею й ризикнула розповісти, що прямує воювати.

— Як вона мене обняла, як почала плакати, бажати всього найкращого. Каже: «Доцю, буду за тебе молитися весь час», — переводить подих Стелла. — Це додало мені натхнення й упевненості в тому, що я роблю. Коли ти бачиш чийсь біль і готовий до дій, розумієш, що це заради всіх людей, кому це справді важливо.

Сльози війни

— Це скотобійня, в яку заганяють людей. Іржавий БТР в дірках, з якого тече кров, а всередині — жодної живої душі, — емоційно малює картину війни Людмила Кравець.

Вона — викладачка біології, яка записалась в армію й пройшла курс тактичної медицини в Естонському військовому коледжі в Тарту. Тепер вона медик на фронті.

— Я прийшла у військкомат, кажу: «Беріть мене». 4 лютого 2015 року вже була на Житомирському полігоні в навчальному центрі. Ми ще не закінчили курсу молодого бійця, а вже почали вчити хлопців тактичної медицини, бо вони нічого не знали, а вчити не було кому.

Вона пам’ятає свого першого пораненого. Віталик, чоловік років за тридцять, куля прошила ногу. Але найбільше, що запам’ятовується на війні, — страх людини після поранення. Людмила часто заспокоює бійців гумором, але були й такі випадки, коли доводилось давати ляпаса, щоб отямився.

— Починають виривати крапельницю, хапати за руки, казати, що жити не хочуть, — мовляв, навіщо бути калікою на все життя, — пригадує вона. — Дуже важко, коли хлопці втрачають кінцівки. Ці молоді обличчя ще не бачили життя. В такі моменти плачуть і бійці, і медики.

— Ви плакали?

— І не раз.

Чи не найтяжчий момент для Людмили Кравець був навіть не на фронті. На полігоні. Наступного дня після занять, на яких вона вчила хлопців тактичній медицині, до неї раптом підбігла купка захеканих солдатів, почали цілувати руки.

— День медика, здається, навесні, — Люда намагалася жартувати, не розуміючи, в чому річ.

— Врятували!

Усмішка з обличчя медика миттю зникла. Того дня рота вчилась кидати гранати. Бронежилетів не видали, касок не вистачило. В одного солдата граната випала з рук — осколкове поранення голови, очей, пошматувало обличчя, перебита плечова артерія, осколки в грудях. Пам’ятаючи настанови Людмили, хлопці встигли надати допомогу. Живим лишився.

Людмила сіла на траву й заплакала.

Сильніша від себе

Стелла Мусаєва вважає, що війна схожа до пологів — страшно, але все відбувається саме собою. На фронті вона займалась усім — замовляла у волонтерів берці, їздила на бойові завдання, привчала солдатів до порядку, змушуючи прибирати за собою. А згодом стала і медиком, хоча завжди боялась шприців, уколів та крові.

— Ми були десь у полі під Хрящуватим. Неподалік був поранений, до якого вже бігла санітарка. В неї дуже тряслись руки, і я вирішила допомогти. Відтоді я медик.

Того ж дня в «Айдару» було завдання взяти перехрестя, з якого виходить дорога, що зв’язує Луганськ із Росією. Їх обстріляли з мінометів, багатьох поранило. Одним із поранених був командир спецвідділенння Сергій Пандрак, позивний Сивий.

— Нога трималася, напевно, лише на шматках штанів. Він був важкий, і ми не могли його відтягнути. Інші бійці дивились на нас із укриття. Я кричу: «Вставайте! Людина помирає, допоможіть!». Хтось підбіг, ми поклали пораненого в машину. Було страшно, але командиру я казала, що все буде добре.

Сивий вижив, але ногу втратив. У минулому він був професійним лижником.

Часом на фронті Стеллі було важко засинати. Бажання обійняти своїх дітей не давало зімкнути очей. В такі моменти мимоволі думалось: я вже достатньо зробила, треба додому. Але вже зранку — новий день і нові завдання, й усе починалось спочатку.

Часом на фронті Стеллі було важко засинати. Бажання обійняти своїх дітей не давало зімкнути очей

Майже рік повоювавши, Стелла захворіла на туберкульоз відкритої форми. Коли вона була в госпіталі, до неї прийшли хлопці, яких вона врятувала.

— Серед них був Діма зі Львова. Ми думали, він не виживе. Пам’ятаю, як тримала його за руку і не давала заснути, казала: «Діма! Діма, давай, давай! Не спати!». Його поклали в машину з «двохсотими», а тут він заходить до мене і каже: «Привіт!» В такі моменти розумієш, що той страх, біль, відчай… — не дарма, — усміхається Стелла.

— А ще я тоді зрозуміла, що бути жінкою на війні означає стати в десять разів сильнішою від самої себе. Треба боротись із собою.

Відчуття раба

— Не можу сказати, що я героїчно виявила диверсанта і розправилась з ним голіруч, — говорить Христина Омельченко. — Війна для бійця має такий вигляд: ти бачиш лише свій сектор — те, що видніється з твоєї позиції. Бігаєш зиґзаґами по горизонту, часом, почувши шум, стріляєш по кущах.

Найважчим для бійчині на сході був навіть не фронт. Вона стала учасницею війни в головах. Армійська совковість мислення командирів на базі забирала більше сил, аніж робота на позиціях.

— Там є режим дня, а я звикла розпоряджатися своїм часом, звикла до свободи. Мені казали: «Чому тебе це дивує? В армії так було завжди. Ти не маєш права на вільний час». Як це я не маю права? Я завжди займаюсь своєю фізичною підготовкою, але для цього мені потрібно дві години, а не тридцять хвилин. Мені казали, що з нас зроблять спецназ, і я в це вірила. А там просто що-небудь, тільки б витратити час.

Фронтовий досвід дав зрозуміти Христині, що насправді служба в армії, про яку вона мріяла, їй не була потрібна. Замість сили духу там виховують відчуття раба і незмінності долі, вважає бійчиня. Через такі погляди жінка, звісно, не раз мала конфлікти з керівництвом.

— Після того, як добровольчі батальйони легалізували, їх також «усовковили». Це теж одна з причин того, що жінок на війні недооцінюють.

На передовій Христина часто згадувала слова тренера. Якось він їй сказав: «Фізична сила має значення, але крім цього є ще стратегія, тактика і психологія. Навчишся правильно їх застосовувати, тоді все вдасться». Вона запам’ятала.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Дмитро Пальчиков Середа Ірина