Минулого тижня інформаційні аґенції повідомили про ініціативуТернопільської міської ради запровадити відрахування з чоловіків, які з досягненням 25-річного віку не виховують дітей.
Місцеві депутати закликали керівництво держави ухвалити законодавчі акти, які стимулюватимуть збільшення народжуваності. Зокрема, ввести обов’язкові відрахування з чоловіків, яким виповнилось 25 років і які до цього часу не виховують хоча б однієї дитини, у розмірі не менше 6% від заробітної плати. А отримані кошти витрачати на потреби дитячих будинків, дитячих садочків, шкіл.
«Ініціатива» ця вказує на гострий брак нових ідей на початку політичного сезону та юридичний нігілізм її авторів. Адже жінок «за 25» податком обкладати не пропонується, що прямо суперечить Закону України«Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Поза тим, це – красномовне свідчення того, що в Україні з її задавненою демографічною кризою досі немає ані стратегії, ані бодай розуміння шляхів покращення ситуації.
Цю ідею можна вважати й першою ознакою повернення тоталітарної свідомості – адже такі методи регулювання народжуваності характерні хіба що для колишнього СРСР, де такий податок (до речі, і для чоловіків, і для жінок) був запроваджений Сталіним у листопаді 1941р. – себто, в умовах війни з Третім Райхом. Є щось схоже й у Китаї – там у такий спосіб народжуваність стримують, але ж ситуація з дотриманням прав людини у цій країні далека від ідеалу. Європейська цивілізація пам’ятає хіба що податок з холостяків, що вводився в 351р. до н. е. римським цензором Каміллом…
Почнімо із заявленої мети – стимулювати збільшення народжуваності. Лише демагогам і демосу, на який вони орієнтуються, може ввижатись, що оподаткування бездітних чоловіків спонукає останніх негайно вступати у шлюб і заводити дітей, аби не сплачувати на користь держави 6% свого офіційного прибутку. Натомість, запровадження ще одного податку спричиниться радше до ще більшої тінізації прибутків, процвітання корупції та збільшення податкового тиску на сумлінних громадян.
Друге, але не менш важливе: права людини. Про репродуктивні й сексуальні права людини в Україні, на жаль, знають і говорять дуже мало. Сучасне визначення репродуктивних прав прийняте і закріплене в документах Каїрської конференції ООН з проблем народонаселення і розвитку (1994р.) та Всесвітньої конференції зі становища жінки (Пекін, 1995)[1], і включає ряд нерозривно пов'язаних прав і свобод людини, зокрема:
- право всіх подружніх пар і окремих осіб вільно приймати відповідальне рішення щодо кількості своїх дітей та інтервалів між їх народженням;
- право приймати рішення щодо відтворення потомства без будь-якої дискримінації, примусу і насильства
Сексуальні права людини полягають, зокрема, в свободі вирішувати практикувати секс чи ні, а також вільно обирати сексуального партнера, у тому числі його стать.
Отже, таке «стимулювання народжуваності» буде прямим обмеженням репродуктивних та сексуальних прав людини щодо тих українських чоловіків, які з тих чи інших міркувань вирішили відкласти виховання власних дітей, або й узагалі не хочуть чи не можуть продовжувати рід людський.
Запитання про наявність дітей, плани на дітей, не лише не вважається втручанням в особисте життя, але є, на жаль, одним з елементів культури в Україні. Коли бездітність, що порушує коди «нормального батьківства» стає очевидною, вона проблематизується оточенням, стає предметом особливого зацікавлення й стурбованості, більше того, вимагає публічного пояснення і виправдання[2]. І хоча чоловіки в цьому сенсі зазнають куди меншого суспільного тиску, аніж жінки, актуалізація таких ідей на рівні місцевого самоврядування, і, що не виключено, на рівні законодавчих актів, зовсім не сприятиме дотриманню прав та свобод людини в нашій державі.
Серед багатьох видів тварин виховання дітей є своєрідним привілеєм, доступним не для всіх. Серед людей це могло б стати однією зі свідомо обраних почесних «професій», а стало чи не найбільш соціально контрольованою необхідністю, обов’язком.
Уже йшлося про те, що демографічний ефект податкового регулювання народжуваності є сумнівним. Натомість, його негативний економічний ефект здається очевидним. Податкові надходження в такому разі не лише не збільшаться, але й можуть зменшитись через те, що чоловіки, старші за 25 років, волітимуть не декларувати свої реальні прибутки. Значна частина таких чоловіків є успішними, і це найчастіше пов’язано власне з їхнім свідомим вибором пізнього одруження. «Заганяти» їх у шлюб податками – крок необдуманий в довгостроковій перспективі.
Ідеї втручання держави у репродуктивний вибір громадян не нові, й аргументуються вони, як правило, однаково – мовляв «українська нація вироджується». Що ж можна запропонувати, щоб припинити таке виродження?
По перше, ті, хто висловлює такі аргументи, ототожнюють кількісне зменшення населення України із виродженням нації. Однак, це різні поняття. Шанс української нації на збереження полягає насамперед в якості, а не в кількості її представників. Модернізація свідомості, якісна доступна освіта, конкурентоздатна економіка – слова банальні – ічи не тому, що про це дуже багато говорять, але вкрай мало роблять?
Українська нація має стати нацією освічених, вихованих, свідомих своєї українськості людей. А вже потім «не гріх» буде піклуватись про позитивний приріст населення.
По друге, функція держави полягає у створенні належних умов, в яких кожна людина матиме відчуття безпеки, достатнє для того, щоб реалізувати своє право й бажання виховувати власних дітей. Хибно пояснювати відсутність дітей асоціальністю – адже за належних умов більшість українців вважатиме за щастя стати батьком чи матір’ю. Достатня кількість робочих місць, гідна оплата праці, доступність житла – ось про що має піклуватись держава вкупі з місцевим самоврядуванням.
По третє, стимулювання народжуваності через прямі грошові виплати має бути тимчасовим кроком, на зміну якому прийде більш продумана демографічна політика. Запровадження в Україні суттєвих винагород за народження першої й другої дитини збіглись у часі з економічним зростанням й більш оптимістичними суспільними очікуваннями, тому прямий їхній вплив на збільшення народжуваності довести непросто. Водночас, непоодинокими є випадки, коли отримання грошей, на жаль, було єдиною мотивацією народження дитини. Іноді молоді батьки відмовлялись від власних дітей після отримання коштів, або й просто тому, що не уявляли собі, яких зусиль і ресурсів насправді потребує виховання бодай однієї дитини. В кращих випадках діти залишались на вихованні у бабусь чи й узагалі в далеких родичів і чужих людей. У гірших – опинялись на звалищі чи в дитячих будинках, від яких, за іронією долі, влада планувала невдовзі відмовитись.
По четверте, «демографічною опорою» України має стати село. Недаремно вже зараз народжуваність є вищою в тих частинах країни, де рівень урбанізації є нижчим. Молоді люди повинні мати достатню мотивацію залишатись у селі, народжувати й виховувати там дітей. Відсутність перспектив, робочих місць, інфраструктури, спонукає зараз молодь залишати села, які через це поступово вимирають. Переїзд до міста не збільшує шанс таких чоловіків на створення родини та виховання дітей, адже їхні пріоритети зміщуються в бік кар’єри, а часто – банального виживання чи «проживання» життя в низькоякісних розвагах.
По п’яте, у стимулюванні народжуваності держава має робити наголос не на тому, що кожен чоловік і кожна жінка має вступити в шлюб та виховати дитину. Це неможливо хоча б з огляду на статистику. Натомість, державна демографічна політика має бути спрямована на максимальну підтримку великих родин, сприяння вихованню кожною парою двох-трьох дітей. Консерватори часто апелюють до «одвічних традицій» української нації. Так от саме традиційним було народження великої кількості дітей.
Виховання дітей – це відповідальна справа, доручати яку потрібно міцним родинам, які ґрунтуються на волі й коханні двох людей, а не на соціальному, а тим більше – не на податковому примусі. Такі родини мають отримувати усіляку підтримку держави, включно з добре продуманими й ефективно адміністрованими матеріальними бонусами. Певних успіхів в цьому уже досягнуто, адже багатодітні сім’ї користуються цілим рядом пільг.Проте ці пільги радше полегшують нелегкий побут таких сімей, зазвичай не дуже заможних, аніж стимулюють інші сім’ї поповнювати ряди багатодітних.
За офіційною статистикою, у 2009р. в Україні розпалось понад 145 000 шлюбів проти майже 320 000 укладених. Виходить, добра половина шлюбів в Україні розпадаються, при чому, у 85 500 розлучених пар (60%!) були діти. При цьому, у 45% всіх розлучених пар дитина була одна, і лише 8,5% становили пари з трьома та більше дітьми.Робити висновок про те, що ймовірність розлучення батьків пов’язана з кількістю спільних дітей було б некоректно, адже загальна кількість «великих» сімей невелика – майже 220 000. Це – надто мало для України.
Демографічна політика – це серйозна державна справа, якою мають спільно займатись учені, представники влади, громадянського суспільства. Популізм тут не лише недоречний, але й може серйозно нашкодити.
Зорян Кісь,
28 років,
неодружений, дітей немає
[1] Баллаева Е. А. Гендерная экспертиза законодательства РФ: репродуктивные права женщин в России / МЦГИ. М., Проект ''Гендерная экспертиза''. М., 1998// http://www.a-z.ru/women/texts/$mmmven.htm#:)
[2] Там само.
