Тамара ЗЛОБІНА

22 вересня у Києві відбувся Симпозіум «Морально-етичні аспекти штучного переривання вагітності», у рамках IV Національного конгресу з біоетики, за сприяння Національної академії наук України, Міністерства охорони здоров’я України та Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Ця подія та резолюція, ухвалена Симпозіумом (у якій йдеться про законодавчу заборону абортів і заохочення дошлюбної стриманості) спровокувала серію обурених публічних виступів. Епатажний прото-феміністський рух «Фемен» зірвав урочисте відкриття Конгресу, альтернативна точка зору була представлена інформаційними стендами від представництва фонду ім.Генріха Бьолля і ГО «Інсайт» з інформацією про репродуктивні і сексуальні права жінок та ЛГБТ. 23 вересня провели мирну демонстрацію на підтримку права жінки на вільний вибір і контроль над власним тілом. Постфактум критичні відгуки опублікували у «Дзеркалі тижня» Катерина Щоткіна та Галина Ярманова, на «Політкомі» уміщено аналіз Олени Світлицької. Однак застережливі голоси і апеляція до здорового глузду тонуть у хвилі консервативної реакції з пафосними гаслами, яка напрочуд швидко огортає українське суспільство. У ціннісної істерії кілька мотто – «тут тобі неєвропа», «гендер-гей = геноцид», «духовність та релігійність українського народу», «головне у житті жінки – діти». Перед загрозою демографічної кризи і старіння населення саме жінки стають основною мішенню святош – це їх «неправильні» життєві орієнтири і «небажання» мати дітей в усьому винні. Тому жінок слід «перевиховувати», «повертати у сім’ю», дбати про їх «духовне і фізичне здоров’я». Розмова, яка відбувається у квазі-моральній площині, з апеляцією до вигаданих «споконвічних цінностей» і за державні гроші, у перспективі веде до створення двох паралельних реальностей – добропорядно-лицемірного публічного дискурсу з «жінкою-матір’ю» на п’єдесталі і непривабливою буденністю (усе більш емансипованих) українських жінок, замкнутих поміж гендерними ідеалами національної «Берегині» і комодифікованої «Барбі», привалених тягарем домашньої роботи, виховання дітей та дискримінації (від прихованої до очевидної) у всіх сферах життя.

Заборона абортів з моральних міркувань напрочуд вигідна державі як корпорації, яка дбає про власні інтереси (накопичення і розподіл ресурсів між провладних еліт), а не про ефективне управління в інтересах усього суспільства. Риторика резолюції Симпозіуму симптоматична для неоконсерватизму, сексизму і клерикалізму сьогоднішньої влади. Українкам наразі не кажуть що «обов’язок кожної жінки – подарувати фюреру дитину» (нацистська пропаганда), однак про кухню як жіноче місце і реформи як не жіночу справу ми вже чули від Президента та Прем’єр-міністра. Ці тенденції вимагають не лише негайної критики, але й формування радикальних супротивних вимог. Однак спочатку про саму подію від очевидиць.

Етнографиня Марія Маєрчик, присутня на відкритті, розповідає:

20 вересня в приміщенні Київської філармонії відбувалося відкриття Четвертого національного конгресу з біоетики. Про важливість події свідчила помпезна атмосфера, чиновна поважність аудиторії і пишнота приміщення. Височенні церковні сани, за якими секретарі носили їх портфелі, високопосадові державні мужі і президент Академії Наук як ніколи яскраво символізували останні тенденції країни – злиття держави з церквою, а науки з релігією. Вся подія відкриття симпозіуму була обставлена нарочитою урочистістю, в філармонію пропускали лиш за запрошенням. Відкрився захід виконанням «Аве Марія» під орган.

Троє чоловіків в президії пишномовно пролили солодкі слова про ріст медичної допомоги і захисту громадян, про доступність медицини і про важливість морально-етичної компоненти в біотехнологіях, особливо ця компонента торкається питання абортів, які слід розглядати як гріх і порушення прав ембріону.

Весь цей захід містив скритий посил, що грубо наступає на права людини – заборону абортів в Україні, що недвозначно відчитувалося як з програми симпозіуму (сам симпозіум відбувався кілька днів поспіль на пришвартованому до берегів Дніпра кораблі), так і з промов мужів, що відкривали захід. Одна подія порушила пишноту відкриття. Несподівано на сцену вирвалися дві молоді жінки з руху «Фемен», роздягнуті до пояса, вони скандували «Моє тіло – моє діло», а також «Ні забороні абортів». Потім молоді жінки розірвали свої плакати, і, перш ніж зал прийшов до тямки, покинули сцену. Зал гудів, всі наступні промови залишилися майже непочутими.

Наприкінці відкриття один з організаторів перепросив за «феміністок», чий «вихід» «так не вписується в дух нашого заходу», тобто їх симпозіуму, що закликає утвердити практику порушення прав людини.

Активістка Ірина, яка була на акції протесту, доповнює:

Безпосередньо на акції була змога поспілкуватися з однією жіночкою, яка приймала участь у конгресі. Вона активно роздавала учасникам маленьких гумових ембріонів і казала, що на 12 тижні так виглядає дитина. Уже з сформованими кінцівками, нігтями, усіма органами чуттів і т.д. «Незручні» питання ігнорувалися фразою «кому я ще не дала ембріончика?»

Українкам сьогодні вартує згадати не лише «моє тіло – моє діло» (це гасло легко звести і до виключної відповідальності жінки за репродукцію), але і про «особисте є політичним». Те, що на Симпозіумі одразу ж відмовились обговорювати соціальні і політичні аспекти вагітності як «не головні», зосередившись на моральній та духовній компоненті, показово – соціальна сфера і політика вимагають радикальних реформ, за які хтось має звітувати. «Високодуховні» розмови дешевші і безпечніші, адже покладають тягар репродуктивної праці на самих жінок і не передбачають жодної відповідальності мовців (переважно чоловіків). Перший абзац резолюції є квінтесенцією обскурантизму, тут зібрано весь «джентльменський набір»: апеляцію до неіснуючої традиції, відмову визнати цінність жінки поза репродуктивною функцією, спрямованість на стигматизацію абортів і релігійне моралізаторство замість стратегії вирішення проблеми.

Ми, учасники Симпозіуму – науковці, медики, представники влади та державних інституцій, релігійних та громадських організацій, засвідчуємо єдність позиції про цінність людського життя з моменту зачаття … із занепокоєнням відзначаємо, що на сьогодні Україна – одна з тих країн, де широко поширена практика штучного переривання вагітності (аборти, вакуум-регуляція менструального циклу).

Далі – логічно – мало б іти речення про популяризацію інформації про контрацепцію, її реальне здешевлення (10 – 20 грн за презервативи це не мало) та ефективні державні програми підтримки материнства і батьківства. Натомість читаємо:

Це глибоко суперечить багатовіковим традиціям українського народу, що ґрунтувалися на релігійному світогляді, глибокій повазі до людського життя, шануванні сім’ї та жінки саме як матері та носія життя, дбайливому ставленні до дитини.

Наслідком такого підходу є ряд пропозицій – популяризувати дошлюбну цноту, освітні програми писати під церковним контролем, боротись за збереження кожної вагітності (замість забезпечувати гідне існування уже народженим дітям) і, звісно ж, законодавчо заборонити аборти. Відповіддю цій лицемірній риториці може стати лише відверте називання речей своїми іменами: традиції – репресивні, соціальні практики материнства – дискримінують жінок.

Винайдення традиції

Етнографічні дослідження демонструють кардинально інші звичаї українського народу, ніж ті, які сентиментально оспівують у націоналістичному дискурсі. Уявлення про українську сім’ю як егалітарну базуються на порівнянні з формами сім’ї сусідніх народів – наприклад, у Росії переважала велика батьківська сім’я із строгою ієрархією, владою і послухом, в Україні – мала нуклеарна, яка давала більше можливостей для розвитку гармонійних стосунків, базованих на взаємній любові і повазі. Однак це не достатня підстава стверджувати «споконвічну рівність» українських жінок – народна культура, від приказок до пісень, не кажучи вже про етнографічні записи та судові архіви, свідчить про нормативні практики дискримінації – позиціювання жінки як іншої, нижчої істоти («не вір жінці як чужому собаці»), гендерне насильство («люби як душу, а тряси як грушу»), обмеження у майнових та громадянських правах (чоловік розпоряджається спільним майном, бере участь у громадському житті). Етнографиня Оксана Кісь наводить факти з різних регіонів України: на Бойківщині дружина мусила питати дозволу, аби кудись піти; у гуцулів жінка завжди йшла за кілька кроків позаду від чоловіка, несла тягарі, не могла сісти поруч та вступати у чоловічу розмову; на Чернігівщині жінки і чоловіки їли за різними столами; на Слобожанщині жінки не сідали до столу, а тільки прислуговували та їли стоячи (Кісь 2008: 141). Подібні приклади можна лише множити.

Так само «відповідають» дійсності розмови про іманентну цнотливість та моральність українського народу. Щоб переконатися у цьому, достатньо переглянути матеріали етнографічних експедицій незаперечного духовного авторитета Івана Франка, який керував Етнографічною комісією НТШ з 1898 до 1913 року, й дізнатись багато цікавого про дошлюбний секс, адюльтер і навіть інцест як часті і прийняті в суспільстві (отже, традиційні) практики (на Гуцульщині). Сучасний аналіз дошлюбної статевої поведінки у різних регіонах України подано у розвідці Марії Маєрчик «„Як яка дівчина з хлопцем не спить, то вона й не дівчина зовсім” (секс до шлюбу українській традиції): до постановки проблеми».

Перевірку фактами не витримують також тези про «релігійний світогляд», який часто вступав у конфлікт з до-християнськими традиціями і звичаєвим правом (ті ж вечорниці безуспішно заборонялись церквою), «глибоку повагу до людського життя», «дбайливе ставлення до дитини». Наприклад, якщо пологи припадали на гарячу господарську пору (жнива), матір виходила в поле, залишаючи немовля саме вдома, голодне та недоглянуте, малих дітей прив’язували, годували разом з тваринами і не вважали цінністю до досягнення певного віку. Через масову дитячу смертність поховальний обряд для дитини був іншим (спрощеним), ніж для дорослих. Хоча вбивство дітей і аборти вважались смертним гріхом, існували вірування, які виправдовували інфантицид у певних випадках – наприклад повір’я що хвороблива чи з вадами розвитку дитина не є своєю, а дитиною якоїсь демонічної істоти (підміною). Підміну слід бити насмерть, тоді зла сила її забере та поверне «справжню», здорову дитину. Цінності в очах суспільства і родини дитина набувала лише тоді, коли ставала придатною для виконання домашньої роботи – у 6 – 8 років. З цього віку батьки могли віддати дітей у найми і розпоряджатись заробленими грошима (Кісь 2008: Розділ 9. Мати: ідеали та практики материнства).

Зрозуміло, що подібне ставлення до дітей зумовлювалось економічними чинниками, які і сьогодні визначають обставини материнства та батьківства. Тоді чому ж сучасні проблеми намагаються вирішити не реформою репродуктивної сфери, а посиланнями на вигадане ідилічне минуле? Заклик «повернути народу його традиції» означає повернути українців і українок у суспільство, де дитяча праця і насильство над жінками є нормою, а аборти робляться веретеном.

Почесні кайдани

Так само, як минуле багатьма мислиться романтичним «золотим віком», так і сучасне презентується як сповнене рівних прав та можливостей, в якому доля кожного/кожної залежить виключно від особистих зусиль. Очевидний факт, що ми живемо у суспільстві, заснованому на стосунках панування/підкорення, які реалізуються через владні механізми, ігнорується ліберальною риторикою особистої свободи, а дискримінація жінок як соціальної групи – запевненнями в любові, вдячності за турботу (тобто за безкоштовне обслуговування) і розмовами про почесність материнської місії. Теза про «шанування жінки саме як матері та носія життя» викликає негайне питання – чи має жінка якусь цінність поза репродуктивною функцією у нашому суспільстві? За відповіддю можна звернутись до соціальної мережі, контент якої творять самі користувач(ки)і з метою репрезентації власних життєвих проектів - однокласники.ру. Фотографії-аватарки молодих жінок діляться на дві основні групи – це або «я – мама», або «я – сексі», є ще фото у стилі «я відпочиваю» і «я володію крутими речами», однак майже немає «я працюю».

Зведення жінок до ролі сексуального об’єкта чи/і матері, з одночасною презентацією інших ролей як «не природних» і не бажаних, є типовим для патріархатного суспільства, адже стосунки панування/підкорення встановлюються домінантною групою (у всьому світі це білі чоловіки-гетеросексуали) з метою блокування доступу домінованої групи до ресурсів і можливостей приймати впливові рішення. Сентиментальні ідеали материнства, не підкріплені соціальними програмами, сприяють витісненню жінок у приватну сферу, де єдиним шляхом доступу до ресурсів залишається зв’язок з представником домінантної групи.

Оскільки у сучасному суспільстві права жінок законодавчо забезпечені, причини гендерної нерівності слід шукати у звичаєвому полі. Той факт, що за українським законодавством декретну відпустку можуть взяти також і чоловіки, або поділити три роки відпустки між двома партнерами, однак лише незначний відсоток батьків користається цією можливістю, свідчить про інертність традиції, яку складно здолати виключно правовими методами. Матеріальний чинник (чоловіки зазвичай більше заробляють, тому для родини фінансово вигідною є материнська декретна відпустка) зумовлений гендерним дисбалансом. Жінкам (як соціальній групі) платять менше не «просто бо так склалося», а тому що у процесі виховання їх налаштовують на приватну, сімейну сферу, а не публічну професійну діяльність, вони отримують менше навичок конкурентної боротьби та агресивного відстоювання власних прав, у суспільстві побутує думка про непотрібність високої зарплатні і роботи узагалі для жінки («в неї для цього чоловік є») і необхідність високих прибутків для чоловіка («йому треба годувати сім’ю»), жінок менш охоче беруть на роботу і просувають по службі саме через уявлення про те, що жінка більше часу присвячуватиме дітям, в той час як чоловік може без проблем працювати понаднормово. Таким чином, доки діти «закріплені» лише за жінками, за ними також «закріплена» скляна стеля у всіх сферах, де є доступ до матеріальних і владних ресурсів.

Репродуктивна праця, яка у суспільстві презентується як «почесна місія» жінки, насправді є основою її дискримінації. По перше, материнство як «місія» не передбачає оплати – місія є виявом особистого благородства/бажання. По друге, материнство презентується як приватна справа, за якість якої саме матір несе виключну відповідальність. У цій риториці усе, що оточує матір з дитиною, починаючи від батька дитини і закінчуючи суспільством, презентується як другорядне і неважливе.

Спільна репродуктивна праця замість репродуктивного тягаря?

За моїми спостереженнями, гендерна рівність багатьма сприймається як мила фраза, щось на кшталт «миру у всьому світі», і досягнути її можна вже самою демонстрацією доброї волі. Однак декларації, програми та просвітницькі кампанії, попри свою безсумнівну корисність, спроможні забезпечити реальну рівність так само, як конкурс дитячих малюнків на асфальті. Першочерговим кроком, який необхідно зробити задля усунення гендерної дискримінації, є зняття з жінок непомірного репродуктивного навантаження (як реального, так і символічного) та рівномірний розподіл праці по вихованню майбутніх поколінь між усіма зацікавленими сторонами. Я вважаю, що таких є чотири:

• батько;
• матір;
• суспільство, що прагне самовідтворюватись та держава-розпорядниця інтересів суспільства, яким потрібні нові платни(ки)ці податків;
• роботодавці як клас, якому необхідна робоча сила, що вироблятиме додану вартість.

Реформа репродуктивної сфери, яка мала б відбуватись уже сьогодні (замість антиабортної істерії, розмов про недовіру до Божого провидіння та природне призначення чоловіків і жінок) відштовхується від позиціонування репродукції як спільної справи батьків і всього суспільства, в якій кожна сторона має свої обов’язки. Далі – через ефективні схеми соціальної, фінансової і ідеологічної підтримки материнства і батьківства, які створюватимуть реальні підстави для чоловічої декретної відпустки та швидкого відновлення жінок у власній сфері зайнятості, замість кількарічної ізольованості у материнстві, яка наразі є правилом з рідкісними виключеннями. Одним із можливих шляхів є закріплення частини декретної відпустки окремо за кожним з партнерів, яку не можна передати один одному (подібна схема діє у Швеції – загальна тривалість декретної відпустки там 480 днів, по 60 днів належать окремо батьку і окремо матері, решта часу розподіляється за домовленістю). На цьому моменті зазвичай починають панікувати – «феміністки хочуть змусити чоловіків народжувати і годувати грудьми» – забуваючи про всю іншу працю по догляду за дитиною, яка триває набагато довше і займає набагато більше часу, ніж власне пологи та лактація.

Роль держави і суспільства у створенні загальної малюки-френдлі ситуації починається не з грошей платни(ць)ків податків, викинутих на анти-абортну пропаганду чи постери в стилі «кохайтеся, Україні потрібні нові громадяни», а з ефективних реформ, які зроблять народження нових громадян/ок сумісним з активним професійним та соціальним життям. Наприклад, з гідної оплати декретної відпустки (коштом держави) та законодавчих норм, згідно яких роботодавці гарантують молодим батькам скорочений робочий день та/або гнучкий графік зі збереженням заробітної плати у повному розмірі, через пристосування публічної сфери до потреб людей з малими дітьми і створення доступних, якісних і сучасних дитячих закладів (ясель сімейного типу, груп раннього розвитку, дитсадочків, гуртків і секцій), безкоштовної освіти тощо. Подібні реформи мають бути продуманими й пристосованими до української ситуації, узгодити інтереси батьків, роботодавців і держави/суспільства, врівноважити відповідальність (в тому числі і фінансову) – однак розмовляти про Боже провидіння та споконвічні духовні цінності і безпечніше, і символічного прибутку більше.

Усі подальші кроки стосовно гендерної рівності (вимоги рівної оплати праці, гендерний моніторинг освіти, сприяння кар’єрному росту і політичній діяльності) можуть йти лише відштовхуючись від цієї основи – адже саме виключна відповідальність жінок за репродукцію стає основною причиною дискримінації після того, як фізична сила перестала бути необхідною для доступу до матеріальних і владних ресурсів.

Використана література:

Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008. – 272 с.