Ґендерна специфіка взаємин ромів України та проблеми втілення ґендерних освітніх проектів в їхньому середовищі

(Круглий стіл ««Гендерна освіта в Україні: досвід, проблеми, перспективи»)

24 стаття Конституції України («ґендерна») стосується всіх її громадян. Вимоги щодо дотримання рівних прав та обов’язків жінок і чоловіків, виписані в діючому «Законі про рівні права та обов’язки жінок і чоловіків», як, зрештою, і статті Наказу Міністерства освіти і науки України «Про впровадження принципів гендерної рівності в освіту», мають бути керівництвом дo дії для кожного українця. Проте, в країні проживає чимало етнічних груп, які мають свої традиції, звичаї, стереотипи щодо стосунків між статями. Як ці особливості узгодити з існуючим законодавством – чимала проблема. Дуже важливо і цікаво зрозуміти, чи це можливо взагалі, і чи можна перетворити будь який закон дійсно на один для всіх.

Сьогодні дослідження гендерних стосунків в етнічних спільнотах, які проживають на території України, є однією із найбільш нерозроблених тем. Це стосується і вивчення специфіки гендерних взаємин у середовищі українських ромів. Адже без урахування конкретної ситуації з певною етнічною чи національною меншиною важко рохраховувати на виконання її членами вимог, поставлених законодавством сучасної української держави.

Зрозуміти особливості гендерних відносин поза історико-культурними реаліями існування етнічної спільноти неможливо. Тому звертання до всебічної (по можливості) характеристики ромів є невід’ємною умовою розуміння процесів, що аналізуються, та специфіки їх протікання у даному середовищі.

Демографічна статистика свідчить, що на сьогоднішній день кількість циган (ромів) у Європі становить від 7 до 12 млн. чол. (в Україні від 40 до 100 тис. чол.). Значні проблеми з соціальною адаптацією цієї етнічної групи на європейських теренах спонукав ряд недержавних організацій та фондів оголосити 2005 – 2015р.р. ромським десятиріччям в країнах Європи. Посутньо це є спробою в міжнародному масштабі покращити становище ромів в сучасному суспільстві. Найбільшу увагу планується приділити проблемам молоді та освіті, співпраці з подолання етнічної дискримінації, підтримці процесів створення ромської інтелектуальної еліти, здатної відстоювати політичні, культурні і соціальні права циган в Європі.

Практика свідчить, що цигани майже завжди відносились до тих спільнот, які найменшe користуються правами, передбаченими законодавством, хоча і в Україні в останні роки також спостерігається підвищення уваги органів влади до циганського етносу. Зокрема 12 вересня 2003 року постановою Кабінету міністрів України № 24336 було затверджено «Програму державної підтримки соціально-духовного відродження ромів України на період до 2006 року», одним із пріоритетних завдань інтеграції ромської громади до українського суспільства визначена розробка підручників «Історія ромів» та «Ромська мова і література». Активізацію історичних та джерелознавчих пошуків визначає і постанова Верховної Ради України від 8 жовтня 2004 року № 2085-IV «Про відзначення Міжнародного дня Голокосту ромів». Зокрема, в архівах різних рівнів облдержадміністраціями подано запити щодо отримання інформації про знищення ромів на теренах України у роки Другої світової війни; ініційовано збір спогадів циган, які пережили етноцид. 14 квітня 2005 року вперше в історії України відбулися комітетські слухання з ромських проблем в Комітеті Верховної Ради України з питань міграції, національних меншин і міжнаціональних відносин, в якому взяли участь як депутати так і лідери ромських громадських організацій. Нині в Україні активно діє понад 60 ромських громадських організацій, відкрито близько тридцяти ромських недільних шкіл. Однак моніторинг роботи цих шкіл показав, що основні проблеми в їх дяльності пов’язані з відсутністю навчальних програм, підручників, але головні – відсутність фахівців (педагогів і вчених), незавершеність кодифікації мови («романі» в Україні функціонує в кількох діалектах).

Лишається актуальною і більш складна проблема - проблема взаємин циган з оточуючим населенням. В Україні засоби масової інформації часто помічають лише негативні сторони життя циган, а це впливає на формування негативного ставлення до них з боку населення, внаслідок чого порушуються фундаментальні права людини.

Важлива роль у вирішенні висвітлених та багатьох інших проблем життя малих народностей належить регіональним історіографічним, історико-етнографічним та джерелознавчим дослідженням історії і культури етнічних спільнот, які здавна мешкають в Україні, зокрема циган (ромів), історії та культури циганського етносу, складна структура якого сформувалася на основі кількох міграційних хвиль на теренах України, починаючи з XV ст.

З історичних джерел добре відомо, що кожне з державних утворень, у складі яких за різних часів перебували українські землі, мало певну правову базу та здійснювало практичну політику відносно циган. Проте законодавчі акти, засоби їх застосування, практичні дії місцевих влад дуже різнилися.

Політика Речі Посполитої в XVI – XVIII ст. була скерована на вигнання циган за межі Корони. Але в литовських та українських землях ситуація була двоїстою: з одного боку, переслідувалися кочові цигани, з іншого – підтримувалися «свої», осілі цигани. Було створено інститут «циганських королів», через який влада намагалася впливати на циган, не втручаючись до їхніх внутрішніх справ.

На українських землях Австрійської імперії в XVI – XVII ст. домінантою циганської політики влади була ідея фізичного винищення циган, що з кінця XVIII ст. змінилася політикою асиміляції. Політика Османської імперії сприяла інтеграції циган до суспільства. Цигани продовжували займатися своїми заняттями, а повільна ісламізація не завадила їм зберегти власну культуру. Більшість циган у Бессарабії була закріпачена протягом XV – XVI ст. Деяке зменшення тиску на циган відбулося лише внаслідок переходу Бессарабії до Росії. Юридичний стан циган Лівобережної України до середини XVII ст. не відрізнявся від стану циган Правобережжя.

За малоросійським правом цигани розглядалися як стан, нижчий за посполитих. Законодавство Російської імперії не виокремлювало циган з інших підданих і намагалося зробити з них селян.

Радянська влада в політиці щодо циган вважала головним завданням припинити кочування циган і залучити їх до виробничої праці. Проте більшість заходів носила примусовий характер, суперечила циганському життєвому укладу. Циганське населення разом з іншими народами України постраждало від голодомору, політичних репресій тощо. У західно-українських землях ситуація була інакшою: уряд Польщі практично обійшов циган увагою, на Закарпатті втілювалася програма уряду Чехо-Словаччини, що передбачала оселення, освіту та працевлаштування циган.

У роки Другої світової війни ромів безжально і масово знищували разом з євреями. Жертвами нацистських переслідувань стали близько 3 мільйонів рома. В Україні під час німецької окупації ромів було піддано тотальному винищенню: вони були одними з перших жертв Бабиного Яру. Сьогодні в країні 3,5 тис. ромів вважаються жертвами геноциду.

Під час перепису населення 1989 року близько 48 тисяч громадян УРСР назвали себе ромами. До осілості ромів у колишньому СРСР вагомо спричинився тодішній закон, який вийшов у 1956 і діяв до 1962 року.

Сьогодні, як вважають фахівці Держкомнацміграції, реальна кількість ромів (зважаючи на особливості їхнього життя та факту, що значна кількість під час перепису вказували іншу національність) є набагато більшою, ніж про те кажуть офіційні дані - десь 80-100 тис. Головні причини великих розбіжностей у статистиці: відсутність паспортів чи інших документів, недовіра до всіх урядових починань, незалежно від держави проживання, а також «мобільність» ромських таборів. Опираючись на зазначені вище чинники, представники ромської общини оперують цифрами в 200-400 тис. чоловік. Останній звіт Європейського Центру Прав Ромів стверджує, що ромська громада в Україні надзвичайно вразлива у питанні дотримання її громадянських прав. Більшість з них живе у сільській місцевості, в так званих «таборах» без елементарних зручностей. Безробіття, неосвіченість та бідність - головні проблеми цієї громади, які загострилися після розвалу Радянського Союзу.

У ромів і до цього часу зберігається давній традиційний уклад життя, де жінка незрідка є товаром. Так, у одному з інтерв’ю із представницею циганського роду, було задано питання про те, чи має циганка право провернутися після весілля додому. На що вона відповіла:

« - Ні. Тому що за неї віддали гроші. Її вже продали чоловікові.
- А якщо вона втече, наприклад, від свого чоловіка до іншого?
- Батько від неї повністю відмовиться. Вона не має права навіть спілкуватися з циганами.
- А якщо в неї вже є дитина від цього шлюбу?
- Діти завжди залишаютьсмя із батьком.
- А вона має право брати участь у їх вихованні?
- Ні».

Неврахування подібних реалій, в тому числі і в освітніх проектах сьогодення, навряд чи сприятиме не те що ефективному, але будь якому втіленню їх в життя. Це чи не найбільшою мірою стосується і проблем втілення принципів гендерної рівності через освітній процесс в українській державі.

Згідно з останніми дослідженнями, більшість ромів знаходиться за межею бідності, при цьому третина обмежена в їжі, потерпає через відсутність зимового одягу. Нерідко дорослі і діти мешкають у бараках, землянках, напівзруйнованих приміщеннях без електрики та водопроводу, 30–40% дорослого і дитячого населення хворіє на туберкульоз.
Роми, не піддаючись асиміляції, стійко зберігають свою національну ідентичність, сподіваються на краще життя, хоч їх культура й звичаї постійно наражаються на несприйняття і нерозуміння з боку суспільства.

І до цього часу існує гостра нерівність між жінками та чоловіками у ромів. «При народженні дитини, коли забрали жінку з роддому, вона не має права… сорок днів доторкатися до посуду, мити посуд, подавати на стіл, коли прийшли гості. Їй не можна знаходитись за одним столом з гостями. Вважається, що вона ще нечиста. Коли жінка народила дитину, вона ще нечиста. Коли вона вагітна, то не повинна доторкатися до столу животом. На стіл подала й пішла. Вона не повинна сидіти з гостями», - так описує своє життя одна із жительок ромського селиша на Мелітопольщині..

Гострою проблемою для ромів є отримання документів, зокрема паспортів. Часто після народження дитини (інколи вдома, а не в пологовому будинку, який видає необхідну довідку) батьки не поспішають оформлювати свідоцтво про народження. Молоді роми, яким виповнилося 16 років, за свідченням правоохоронців, як правило, відкладають отримання паспорта. Якоюсь мірою тут на заваді стають як матеріальні витрати, так і необхідність оформлення довідок, які не просто отримати. Внаслідок цього саме відсутність документів є конфліктним полем у стосунках ромського населення з представниками влади.

Сьогодні, 9% підлітків до школи не ходить зовсім, 51% часто пропускають заняття. Серед інших причин основною є та, що діти змушені заробляти на життя та допомагати рідним. Ситуація щодо грамотності ромів склалася просто катастрофічна: більшість дорослого населення як у сільській місцевості, так і в містах практично не вміють читати, писати, рахувати або роблять це з певними труднощами. Лише 2% ромського населення мають базову або повну вищу освіту, 6% – повну середню або професійно-технічну, 10% – базову.

Зберігається і глибоко патріархатний лад в циганській сучасній сім’ї.
«Матір виховує дочку за циганськими звичаями. Дотримуватись закону вчать від народження, поважати батька, цінувати сім’ю. Батько у ромів – головний в сім’ї. Донька повинна виходити заміж по слову батька. Як батько сказав, так і повинно бути».

Недостатньою є інтеґрованість рома в економічне, культурне і політичне життя суспільства, незмінною залишається, на думку більшості представників цієї етнічної групи, упередженість чиновників до представників їх народу.

Міграційний процес переселення предків циган з півострова Індостан на захід розпочався у IV – V ст. н.е. й мав декілька хвиль. Унаслідок взаємодії індійського антропологічного, лінгвістичного й культурного субстрату з багатьма іншими елементами, обумовленими шляхами міграції та місцем подальшого розселення циган, вони розподілилися на певні групи, що відрізняються особливостями культури, мови та побуту. Упродовж століть характерною особливістю циганського етносу було те, що він перебував і функціонував у вигляді етнічних груп. Історія циганського (ромського) народу дуже своєрідна, вона містить багато трагічних та темних сторінок. Жоден народ у світі не був оточеним такою кількістю різних вигадок, небилиць та чуток.

Відомо, що на територію України цигани потрапляють наприкінці 13 – початку 14 ст. з Валахії та Молдови і до 16 ст. вони кочували вже по всій Україні. Міграція населення, незвичайні люди у дивовижному одязі і незрозумілою мовою цілком вписувалися у рамки того часу. У потоці мандрівних купців, ченців, ремісників та найманців цигани не привертали до себе особливої уваги. Проникнення циган було мирним, без опору місцевого населення. Національна та культурна самобутність у той час ще не мали великого значення, не стояли на заваді інтеграції. Цигани прибували на терени України різними міграційними маршрутами і осідали в різні історичні періоди протягом XV – XX ст.

Останні три великі хвилі циганської міграції до українських земель у ХХ ст. відбулися: наприкінці 40 – 50-х рр., у 80-х рр. та з розпадом СРСР. У сучасній Україні за офіційними даними мешкає 47,6 тисяч осіб циганської національності, які належать до різних етнодіалектних груп. Зонами найбільшого зосередження циган є Закарпаття, великі міста східних (Донецька, Луганська, Харківська, Дніпропетровська, Запорізька), південних (Запорізька, Херсонська, Одеська) областей і Криму. Сучасне територіальне розташування циган стало результатом різних за часом міграцій, які подекуди продовжуються і до сьогодні. Збереження тісних зв’язків між циганами в країнах Східної Європи відбувається завдяки їх спільній спадщині, яка сягає століть та внутрішній специфіці циганської спільноти. Розпорошені рівномірно по країні: 0,6-07%(на Півдні України – 0,7-0,8) від загального числа мешканців кожної області, цигани в Україні не тільки не асимілювалися, але навіть не втратили власної самобутності. Історично в Україні склалося декілька особливих циганських етнодіалектних груп. Кожна з них має власну назву, самовідчування, відрізняється мовою, ареалом формування, заняттями, віруваннями.

Представники найбільшої балканської діалектної групи романі мігрували на терени України з Балканського півострова в різні історичні періоди. Насамперед це крімітіка (крімлітіка) рома (себе називають крімуря або крімчі). Їхнє минуле пов’язане з Кримом, однак нині більшість представників групи мешкає на півдні України та на Поволжі, Кубані, Північному Кавказі, Москві та Підмосков’ї. Деякі родини, які мешкали в кавказьких республіках та Середній Азії, на початку 90-х рр. ХХ ст. повернулися в Росію та Україну. Дайфа (тайфа) – з Балкан або Малої Азії у точно не встановлений час мігрували в Крим. Нині це найбільша циганська група в Криму, яка розмовляє романі. Обидві групи сповідують мусульманство. Представники балканської діалектної групи урсарі, які мігрували на терени Молдови і України у XVIII – XIX ст., є православними християнами.

За часів т.зв. «великої келдерарської інвазії» (масового переселення циган-келдерарів) в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., носії нововлашського діалекту, з теренів сучасної Румунії розселилися по всьому світу, і, зокрема, переселилися в Україну. Це т.зв. кишиньовці, (їхня ізольова підгрупа бріждяя мешкає на півдні України, а в Молдові споріднені катунаря і чукунаря. Ймовірно, останні представники цієї хвилі міграції прибули на українські землі з теренів Австро-Угорщини на початку ХХ ст. – групи келдерара і ловара, які мешкають маленькими групами скрізь на території України і відносять себе до православних. Румуномовні цигани (бесарабці, лінгурарі та ін.) мешкають в Молдові та на півдні України, куди переселились з Румунії.

У карпатських регіонах України, які тривалий час входили до складу Австро-Угорщини, живуть групи сервіка рома, які розмовляють карпатським діалектом романі та унгріка рома («угорські» цигани), які називають себе румунгри або мадяри (угорці). Вони розмовляють угорською мовою - переважно католики та греко-католики.

Група плащунів переселилася на ці терени, ймовірно з півдня України, розмовляють центральним карпатським діалектом романі.

В останнє десятиліття з Узбекістану і Таджикістану на схід України та в Київ мігрували невеликі групи люлі (мугат), які ідентифікують себе із таджиками, та, на думку вчених, ймовірно мають індійське походження.

Отже, серед циган розповсюджена релігія тієї країни, де вони мешкають. Це було необхідним з усіх поглядів: і задля здобування хліба насущного, і для самозахисту, а часом було примусовим заходом. Але нова релігія сприймалася ромами дуже своєрідно.

Отже, навіть такий стислий перелік циганських груп вказує на складну, неоднорідну структуру циганського етносу в Україні, яка до того ж має власну ієрархію. Представники більшості циганських груп у неконфліктних ситуаціях визнають свою спорідненість. В таких випадках вони називають себе «ром» (з мови романі – «чоловік», «людина». Найменування, які семантично походять від слів – «людина», «люди», «справжні люди» характерні для багатьох народів, що відбиває певний етноцентризм. У мові рома не існує жодного слова, яке співвідносилося б зі словом «циган».

В Україні, як і в більшості східноєвропейських країн, існують упередження щодо циган. Крім старовинних забобонів, тут відіграє роль і те, що самі цигани не дуже люблять приймати участь у громадському житті. Вони занадто часто зосереджуються на своїх власних, «таборови» справах, не переймаючись тим, чим живе навколишня громада. Тому дуже важливо, щоб рух до розуміння відбувався з обох боків.

Відомо, що грубі спроби «цивілізувати» і «перевиховати» циган протягом XVIII – XIX ст., які в європейському суспільстві зазнали цілковитої поразки, натомість закріпили низку здебільшого негативних етностереотипів за цим народом. За таких умов згадки про циган мали перш за все моралізаторсько-виховні цілі, часто за рахунок спрощення та гіперболізації історичної дійсності.

Високопристосувальна етнокультурна система циган дозволяла тривалий час зберігати без змін або у вигляді модифікацій традиційні риси етносу, поки вони відповідали основним принципам і вимогам часу. Завдяки саме традиційності цигани були здібні існувати майже в будь-яких соціально-економічних нішах, за різноманітних історичних обставин, зберігаючи власну ідентичність. Важливішими соціальними інститутами циганського населення України, що сприяли збереженню їх національно-культурної ідентичності, були родина, табір, циганській суд («кріс»). Проте традиційність мала й інший бік – це деспотизм чоловіків, утиски молодшого покоління, несприйняття «чужого», конформне ставлення до держави, низька політична активність циган.

У них виробилося специфічне ставлення до оточуючого середовища, зокрема народів, серед яких вони жили. Цікаве підтвердження тому знаходимо у твердженнях сучасників. Так у наведеному вище інтерв’ю було і запитання про ставлення до представника іншої національності:

«- А якщо дівчині сподобався хлопець іншої національності, наприклад, росіянин?
- Якщо батько не підтримує, і якщо дівчина втікає з дому, сім’я повністю від неї відмовляється. Більше вона до них немає відношення».

Роми України повинні зберегти власну яскраву культуру, серед якої духовна займає не останнє місце. Що ж до застосування в середовищі ромів України гендерних практик, вочевидь на сьогодні це питання залишається відкритим.