ЧИМ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ЖІНКИ І ЧОЛОВІКИ: ПРО ГЕНДЕРНУ (НЕ)РІВНІСТЬ У ВИЩІЙ ОСВІТІ

Ірина Когут
10 липня 2014

Графіки - Поліна Власенко

У 2006 році Кабінет міністрів затвердив Державну програму з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року. Проте дані статистики, численних моніторингів, досліджень, та навіть просто щоденний досвід підказують, що ні у 2010 році, ні зараз, у 2014, українське суспільство не наблизилося до досягнення гендерної рівності, і нова Державна програма – цього разу із забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року, прийнята минулого року, навряд чи забезпечить суттєвий прогрес у цьому напрямку.

Серед іншого програмою передбачається “впровадження гендерних підходів у систему освіти”, зокрема, гендерна експертиза підручників, внесення до навчальних програм та курсів підвищення кваліфікації компоненту з питань гендерної рівності, навчання для викладачів вищих навчальних закладів, а також “посилення інституційної спроможності механізму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у сфері вищої освіти”. Для виконання останнього завдання планується провести аналіз стану утвердження гендерної рівності в українському суспільстві, на що із (чомусь) місцевих бюджетів АРК, Київської та Севастопольської МДА буде виділено 17 тисяч грн.

Залишимо в стороні питання, яким чином такий аналіз може посилити інституційну спроможність механізму забезпечення рівних прав жінок і чоловіків, тим паче саме у сфері вищої освіти (разом із питанням якості дослідження ціною 17 тисяч гривень). Однак власне тема гендерної рівності у вищій освіті є дуже важливою і маловивченою. Зазвичай коли йдеться про гендерний вимір освіти, вивчають її зміст, рідше форми і способи навчання. Але рідко згадується, що освіта як така, в тому числі і вища, є гендерованим соціальним інститутом, тобто гендерна складова присутня у процесах, практиках та ідеологіях, а головне, у розподілі влади, які визначають функціонування цієї сфери.

Дана стаття покликана окреслити контури гендерного режиму вищої освіти в Україні і вказати на основні точки нерівностей, які в ній присутні. Одразу треба зазначити, що через брак даних змальована картина, на жаль, є неповною, і головне, ми посилаємося переважно на цифри, тому можемо надати кількісні дані, але для їх інтерпретації, з’ясування причин того чи іншого соціального факту потрібні подальші дослідження.

Частка жінок в освіті

Поглянемо для початку на кількість жінок у сфері освіти загалом. Занурившись у дані державної статистики, вже через кілька годин починає здаватися, що освіта - це таке собі “жіноче царство”. Усього в українській середній та вищій школі працює 693,3 тис. викладачів та викладачок, з них жінок - 80%. Кожна десята працююча жінка зайнята у сфері освіти, тоді як відсоток чоловіків-викладачів і вчителів від усіх працівників цієї статі - 2,8%. Втім, треба зазначити, що у вищій освіті кількість чоловіків та жінок є більш співмірною - зі 158,5 тис. викладачів ВНЗ ІІІ-IV ступенів жінки складають 52,4%.

Індекс гендерного паритету, тобто співвідношення жінок і чоловіків (вирахуваний за методикою ЮНЕСКО), серед студентів ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації - 1,1, у ВНЗ І-ІІ - 1,21.
Іншими словами, на 2013-2014 навчальний рік в Україні жінки становили 52,3% усіх студентів ВНЗ І-IV рівнів акредитації. Але при цьому у вишах чітко виділяються “жіночі” і “чоловічі” напрямки.

Така нерівномірність у розподілі жінок і чоловіків залежно від спеціальності присутня не тільки серед студентів. Вища школа України загалом характеризується горизонтальною сегрегацією, тобто наявністю “чоловічих” та “жіночих” галузей, спеціальностей, напрямків. Скажімо, з-поміж викладачів ВНЗ ІІІ-IV р. а. на спеціальностях гуманітарного напрямку жінок 73%, в напрямку “економіка та фінанси” - 67%, суспільні науки - 75%, педагогіка – 67% (Тут і далі, якщо не зазначється іншого, кількісні дані взято з дослідження “Професійне та соціально-економічне становище викладачів” ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації, проведеного Центром дослідження суспільства у травні-червні 2013 р. Вибірка, розроблена для дослідження, є репрезентативною для викладачів ВНЗ України III-IV рівнів акредитації. Опитування відбувалося у 56 ВНЗ (у 21 області України, в Автономній Республіці Крим і м. Києві). Із результатами опитування можна ознайомитися на сайті ЦДС. Всього більше 60% жінок у вищій школі зосереджені на вищеназваних “жіночих” напрямках. Серед викладачів природничіх наук жінок вже менше - 45%, як і серед ІТ - 43%, а серед викладачів технічних наук, які після гуманітаріїв є найчисельнішою групою, жінок тільки 13%.

Крім горизонтальної, в українській вищій школі присутня також і вертикальна сегрегація, тобто зменшення частки жінок на вищих професійних щаблях, причому це стосується як адміністративної сфери, так і науково-викладацької.

Попри те, що освіта є однієї з найбільш фемінізованих галузей, в Україні не було жодної жінки-міністра освіти. Серед ректорів ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації державної та комунальної форм власності, яких в Україні налічується 234, усього 20 жінок, що складає 9% від загальної кількості керівників таких ВНЗ. Причому 10 із 20 ректорок очолюють педагогічні виші або університети, засновані на базі колишніх педагогічних навчальних закладів. По три ректорки є в університетах фінансово-економічного та аграрного напрямків. Також нещадовно (вдруге за всю його історію і вперше з 1936 року) жінка очолила Національний медичний університет ім. Богомольця (втім, вона є виконувачкою обов’язків - до найближчих виборів ректора).

Дещо кращою є ситуація з гендерним балансом серед проректорів або ж заступників ректора – серед них 228 жінок та 763 чоловіків ¹, тобто трохи менше чверті проректорів у ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації є жінками. Однак і цей показник очевидно далекий від рівності.

Здобуття наукових ступенів та вчених звань, що є основними кроками у викладацькій кар’єрі, супроводжується зменшенням частки жінок на кожному наступному щаблі. (див. Рис.1)

Так, серед викладачів, що мають ступінь бакалавра, жінки складають 76%, магістра - 69%, жінок-кандидаток наук 43%, а докторок - 33% ². Схожа картина і зі здобуттям вченого звання - серед викладачів без вченого звання жінок 59%, зі зв

Це гальмування у кар’єрному поступі жінок стосується не лише їхніх амбіцій чи принципового прагнення до рівності. Воно безпосередньо впливає на їхнє матеріальне становище. В українській вищій школі (як і у інших сферах зайнятості) статистика показує наявність gender pay gap - відмінності у платні, яку отримують чоловіки і жінки. Середньомісячна заробітна плата штатного викладача вищих навчальних закладів за даними Держстату становить 4103 грн., чоловіки отримують в середньому 4384 грн., а жінки - 3917 грн.⁴ (с. 45) За годину оплаченої праці викладачі ВНЗ отримували 30,72 грн., чоловіки - 32,38, а жінки - 29, 6 грн. (ст. 57).⁵

Опитування ЦДС також показало, що доходи викладачів суттєво відрізняються за гендерною ознакою: вищий за 4500 грн дохід отримують 23,9% чоловіків і всього 12% жінок, в той час як менше 3000 отримує майже половина викладачок і 41,3% викладачів. Дохід 3000-4500 грн отримує приблизно однакова кількість чоловіків та жінок – 34,8% та 38,16% відповідно.

Особливості оплати праці у сфері освіти дозволять припустити, що цей розрив у зарплатні не зумовлений безпосередньо гендерною дискримінацією - жінкам не платять менше за однакову роботу на однаковій посаді (що характерно для багатьох західних академій, де заробітна плата не регулюється законодавчо, а визначається контрактом). В Україні ж праця бюджетників оплачується відповідно до Єдиної тарифної сітки, яка закріплює за посадою кожного рівня відповідний оклад, який доповнюється надбавками та преміями.

Якщо ми проаналізуємо можливі причини гендерної нерівності в оплаті праці, то виявиться, що найбільше доходи мають зв’язок із науковим ступенем та вченим званням - бо за науковий ступінь до заробітної плати додається надбавки у розмірі 15 і 20 % за кандидата і доктора наук відповідно, а вчене звання доцента і професора передбачає просування вперед по розрядам єдиної тарифної сітки та автоматичне підвищення зарплатні. Згідно з новим Законом про Вищу освіту, який нещодавно було прийнято у першому читанні, до 2016-го року надбавка для доктора філософії становитиме 15%, доктора наук — 20%, доцента і старшого дослідника - 25%, професора — 33%.

Також не можна стверджувати, що чоловіки більше працюють і тому, відповідно, більше заробляють – за даними опитування, статистично значущої різниці між кількістю аудиторних годин у чоловіків і жінок нема. Середня кількість годин у жінок навіть трохи більша – 17,4 годин, тоді як у чоловіків – 16,5.

Опитування не показало відмінності і у кількості часу, приділеного жінками та чоловіками науці, перевірці студентських робіт, підготовці до лекційних та семінарських занять, заповненню офіційної документації. Але жінки трохи більше часу приділяють підготовці до занять (в середньому 30% робочого часу порівняно з 27% у чоловіків – різниця невелика, але статистично значуща).

Викладачі та викладачки в однаковому обсязі читають літературу англійською мовою, публікуються у наукових журналах та беруть участь у конференціях в Україні і країнах СНД та на Заході.

Ще один чинник, крім зарплатні, який впливає на доходи викладачів, - це наявність додаткового заробітку. Його отримують близько п’ятої частини викладачів, з них жінок меншість – 41%.

Висновки

Трохи виборсавшись із купи цифр вище, можна підсумувати: українська вища школа є так само далекою від гендерної рівності, як і все наше суспільство загалом. Тут так само складно знайти жінку на керівних позиціях (і чим вища посада, тим складніше), тут є “жіночі” і “чоловічі” напрямки і спеціальності, причому навіть у “жіночих” чоловіки більше заробляють і займають більше керівних посад, а у “чоловічих” жінці складніше просуватися вперед чи просто працювати.

На жаль, статистика та кількісні дослідження дозволяють нам лише констатувати проблеми, але не дють відповіді на питання про їхні причини. Втім, можна висунути припущення про них, базуючись на дослідженнях з даної теми в інших країнах та поясненнях гендерної нерівності у різних сферах зайнятості і професіях.

Перш за все, це подвійне навантаження, яке мають майже усі жінки, – адже крім найманої праці, вони займаються працею хатньою і материнською, що обмежує можливості до професійного розвитку і зростання.

Друге – це гендероване виховання, яке передбачає, що змалечку дітей спрямовують у певні рамки, задані їхньою статтю, і через виховання дівчинкою чи хлопчиком формують певні гендерно марковані соціальні схильності, риси характеру, когнітивні звички. Починаючи з магазинів іграшок та підручників для першокласників, діти засвоюють, що жінка – це вчителька, медсестра, бухгалтерка чи стюардеса, а хлопчик – робітник, директор, інженер чи пожежник. Наведені вище дані про кількість студентів та студенток на спеціальностях різних напрямків доводять, що таке виховання працює.

В таких умовах навіть якщо дівчина чи жінка має схильність до “чоловічої” спеціальності, їй виявляється значно складніше увійти у середовище, де домінують чоловіки (і навпаки – чоловікові складно увійти у жіноче), і це ще сильніше розділяє професії за гендерною ознакою.

Освіта мала би бути ключовим чинником у будь-якій політиці, спрямованій на виправлення цієї читації і досягнення гендерної рівності, але натомість вона ефективно відтворює нерівності і сама є полем для їх існування.

В Україні немає інституціалізованої політики гендерної рівності в освіті, і у вищій школі зокрема. Попри високу частку жінок, які працюють в університетах, ще вищу тих, які в них навчаються, попри рівність перед законом та в доступі до вищої освіти, в академічному середовищі існують і нерівність, і дискримінація. Як їх подолати, як з ними боротися, якщо формально усі викладачі рівні і отримують однакову платню за однакову роботу, мають рівні шанси отримати керівну посаду та очікувати на однакове ставлення від керівництва?

Боротися з нерівністю на юридичному чи економічному полі, з одного боку, складніше – адже йдеться про матеріальні інтереси, зміни в законодавстві, структурі зайнятості тощо. Але з іншого боку, ця боротьба має предметний, конкретний характер, можна виміряти її результати, побачити, наскільки покращилася чи погіршилася ситуація. Коли ж йдеться про зміну способів виховання чи усталених норм поведінки, а тим паче про зміну соціальних ролей, схильностей, габітусу – все стає складніше, адже люди схильні сприймати соціально сконструйовані ролі (в тому числі і гендерні) як щось природне, і відтак – незмінне.Втім, досвід багатьох країн показує, що послідовна і активна політика у сфері освіти досить швидко змінює “природу” людини. І якщо ми хочемо жити у суспільстві, де можливості і досягнення людини не визначаються формою її статевих органів, починати потрібно з конкретних кроків у дитсадку, школі, університеті: експертизи підручників і навчальних програм, усунення сексизму і гендерування уявленнь про жіночі і чоловічі професії, сфери; тренінгів для вчителів; професійної орієнтації - ознайомлення всіх дітей із різними професіями попри їхню соціальну оцінку як чоловічу і жіночу; програми заохочення університетами жінок вступати на «чоловічі» спеціальності і чоловіків на «жіночі».

Ці кроки, звісно, повинні поєднувати з соціальною політикою в інших сферах, перш за все, з метою справедливо розподілити доглядову та батьківську працю і перекласти її з плечей жінок на усіх зацікавлених і дотичних – батьків, роботодавців, суспільство (в обличчі держави). Лише за цих умов “ректорка”, “докторка”, “науковиця” перестануть бути лінгвістичними цікавинками, а стануть повсякденною реальністю вищої освіти.