Коли виникла ідея взяти інтерв’ю у Валентини Шевченко, думала, що розшукати цю легендарну жінку буде нелегко. Дізналася, що сьогодні вона очолює благодійний фонд і Конгрес ділових жінок. Зателефонувала до Конгресу із запитанням, як розшукати пані Валентину. «А я вас слухаю», — почула на тому кінці дроту. Я аж розгубилася, бо голос жінки, яка мені відповіла, був молодим і бадьорим. Тож доки не зайшла до її кабінету, чесно зізнаюся, сумнівалася, а чи це «та сама Валентина Шевченко». В елегантному брючному костюмі, мереживній білій блузці, з «фірмовою» високою зачіскою з нефарбованого волосся — у свої 75 років пані Валентина чудово виглядає. Ну справжня ділова жінка! Тож і розмову починаємо з роботи...

«Пенсія — це не для мене»

— Валентино Семенівно, більшість ваших ровесників сьогодні набридають лікарям у поліклініках, а ви у відмінній формі й досі працюєте. Не можете без роботи?

— Мабуть, що так (сміється). Бо все моє життя було дуже активним, наповненим різноманітними справами. Раніше думала, що ось піду на пенсію, матиму купу часу, щоб кудись їздити, більше читати, приділяти увагу родині й друзям. Але ні, не звикла я сидіти без роботи. Пенсія — це не для мене.

— Cьогодні ви очолюєте благодійний фонд і Конгрес ділових жінок України. Чим конкретно займаєтеся?

— Завдання нашого Фонду сприяння розвитку фізичної культури, спорту і туризму, засновниками якого є Олімпійський комітет і туристична адміністрація, — якомога більше дітей залучити до спорту. Нами започатковано програму «Діти — олімпійська надія України». Спочатку ми взяли під свою опіку легку атлетику, а потім — жіночий футбол і плавання. Ми організовуємо змагання різних рівнів, влаштовуємо тренувальні збори, допомагаємо поїхати на змагання за кордон. Якщо бачимо, що дитина перспективна, рекомендуємо зарахувати її до спортивного інтернату. І ми гордимося тим, що таких дітей на нашому рахунку багато. Нам уже вдалося сформувати непогану жіночу футбольну команду. А деякі наші дівчатка дійшли до збірної України!

У 2002 році я організувала ще одну Всеукраїнську громадську організацію «Конгрес ділових жінок України». Я не мала наміру його очолювати, бо ж не займаюся бізнесом. Але жінки вмовили. Завдання Конгресу — сприяти українкам у бізнесі, надавати правовий захист. Останнє питання надзвичайно важливе, бо наші дорогі чоловіки дуже люблять жінок, але як тільки вони бачать, що жіночий бізнес процвітає, то не проти його прихопити. Так ми відвоювали у рейдерів швейну фабрику в Ужгороді, замість якої хотіли збудувати розважальний центр. Ця фабрика дала роботу багатьом жінкам, вони шиють чудові вироби, які йдуть навіть на експорт! Довелося повоювати й за приміщення дитячої лікарні ОХМАТДИТ, яке було призначене для ВІЛ–інфікованих дітей. Я навіть погрожувала, що приведу жінок з усієї України і влаштуємо справжній бабський бунт, якщо рейдери не поступляться на користь дітей!

— Ваш авторитет допомагає вирішувати такі питання?

— Допомагає. Я маю можливість до всіх перших осіб держави потрапити на особистий прийом і донести проблему до найвищих кабінетів.

Позавчора (ми розмовляємо в середу. — Авт.) Президент вручив мені орден Ярослава Мудрого V ступеня як голові Конгресу ділових жінок України. Приємно, що таким чином нашу роботу оцінено. Бо в указі зазначено, що нагороджуюсь не у зв’язку з ювілеєм, а саме за громадську роботу.

«Жінка в Україні ще не була на такій високій посаді»

— Давайте заглянемо у ваше минуле. Ви зі звичайної шахтарської родини. Як вам удалося досягти таких кар’єрних висот?

— Хоча батьки були неписьменні, я завжди добре вчилася, була дуже відповідальною, комунікабельною. Із 7–го класу мене обирали комсоргом школи. Навіть десятикласники мене слухали, хоча я була набагато молодша! Після школи приїхала до Києва вступати на географічний факультет університету імені Шевченка. Батьки переживали, бо я доти ніде далі свого міста не була! Я здала документи, отримала направлення в 101–шу школу, де жили абітурієнти. Мені там показали мій матрац у спорт­залі — сто матраців і покотом дівчата сплять...

Чотири іспити склала на «відмінно», а за математику мені поставили трійку. Йду по університету і плачу! Аж один викладач питає, що трапилося: не пройшла за конкурсом. Він тоді завів мене у приймальну комісію, і мене зарахували на заочне відділення. Повернулася додому, спочатку працювала піонервожатою, через рік учитель географії поділився зі мною своїми годинами. При школі ми започаткували багато цікавих заходів, зокрема за участю іноземних студентів — їх тоді в Кривому Розі вчилося багато. Згодом мене рекомендували на роботу секретарем міського комітету комсомолу. У Кривому Розі ми зробили багато хороших справ — створили перше молодіжне кафе, збудували Палац піонерів, який і досі працює, організували вечірні школи для учасників ударних комсомольських будов. Навіть молочні кухні створили з ініціативи комсомолу, бо я народила дитину і знала, якою складною є ситуація з дитячим харчуванням.

Тобто вся моя діяльність на різних етапах зводилася не до розмов, а до конкретних дій. Я й сьогодні можу гордитися тим, що в Одесі є табір «Молода гвардія», який розбудовувався з моєї ініціативи, що в Каневі працює бібліотека імені Аркадія Гайдара — теж моє дітище. Коли задумала створити Малу академію наук, я, секретар ЦК комсомолу, пішла до Бориса Патона, президента АН, і попросила його на сесії Академії наук розглянути це питання. Це був 1962 рік, а МАН і сьогодні успішно працює! Я не боялася зайти у найвищі кабінети і пропонувати, якщо мала якусь ідею.

— Ви стали першою жінкою, яка очолила Президію Верховної Ради. Але до того ви ще й стали наймолодшим заступником міністра освіти. Вам було всього 34 роки...

— У 1969 році мене запросив до ЦК партії Петро Шелест і каже: «Валентино, міністр освіти просить тебе бути його заступником». Отакої! Сам міністр просив, щоб секретар ЦК комсомолу працював у нього заступником!

Коли пізніше запропонували посаду першого заступника голови Президії Верховної Ради, відмовлялася, бо у мене завжди був страх перед кожною новою посадою: а чи впораюся? Впоралась. Чи багато хто сьогодні з простого народу може потрапити на прийом до Президента, а я щотижня у п’ятницю приймала людей. Прийде сто чоловік, я їх усіх прийму, навіть якщо додому потраплю опівночі. Це був не просто прийом. Ось я з людиною говорю й тут же набираю номер — у мене така й така людина, посприяйте у вирішенні того й того. Сьогодні ж немає структури влади зверху донизу, а спробував би хто тоді проігнорувати слово заступника голови Президії ВР! Знали, що передзвоню й перевірю, як виконано моє доручення.

Коли вже постало питання про мою кандидатуру на голову Президії Верховної Ради, мені Щербицький сказав: «Ви думаєте, я вас так просто рекомендував? Я спершу поговорив з усіма секретарями обкомів партії, з усіма міністрами, з головами облвиконкомів. І всі підтвердили, що на вас можна покластися». Це був великий ризик! Ніколи жінка в Україні не була на такій високій посаді (у той час посада голови Президії ВР була рівноцінною президентській. — Авт.).

— Хто займався вихованням вашого сина, адже ви постійно пропадали на роботі?

— Здебільшого батько. Звичайно, сім’я через мою роботу страждала, бо я не могла рідним приділити достатньо уваги. Рано їхала на роботу, а сина з дитячого садка забирала останнім, коли вже жодної дитини не лишилося. Він мені справедливо дорікав: «Он мама Саші ходить із ним у кіно, в цирк, а ти завжди не можеш». Я старалася вириватися, але не завжди виходило. Думала, буду онуками займатися, а воно, бачте, знову не виходить (сміється).

— Вам просто пощастило з чоловіком...

— Чоловік теж — колишній комсомольський працівник, ми з ним і познайомилися під час роботи в комсомолі. Але коли мене обрали секретарем міськкому комсомолу, він вирішив піти з партійної роботи. Працював начальником шахти, а коли переїхали до Києва, закінчив будівельний інститут і працював у Міністерстві промисловості, займався будівництвом об’єктів соціального призначення. На жаль, два роки тому його не стало... Чоловік не те щоб терпляче ставився до моєї роботи, він її поважав, розумів і справді багато сімейних обов’язків брав на себе. Він знав, якщо вони з сином у четвер не зроблять генеральне прибирання в домі, то у п’ятницю на риболовлю не поїдуть (сміється). Часто бувало, дзвонить мені на роботу: їдь додому вже, я напік картоплі...

— У вас не було домогосподарки?

— Ніколи не було й зараз немає. Коли помер батько, до нас переїхала мама, вона допомагала. Але мене й саму з дитинства навчили всьому.

«Пішовши з політики, я продовжила собі життя»

— Свого часу ви добровільно вирішили відійти від політики. Чому? Ви ж були в розквіті сил, мали величезний досвід.

— Тоді мені якраз виповнилося 55 років і я вже мала право піти на пенсію. Я бачила, що нове керівництво ЦК партії прагне пристосуватися до нових умов. Так, треба було дуже багато чого міняти. Не ламати, а міняти. Я побачила, що вже не вписуюся в цю структуру. До влади рвалися люди, які не були професіоналами, не прагнули щось зробити для держави й народу, а ті, хто вважав, що при радянській владі був недооцінений. До всього мене намагалися скомпрометувати: по вулицях ходили люди й кричали «Шевченко і Щербицького до суду» й носили великі плакати з фото розкішної дачі, мовляв, це дача Шевченко, вона, сяка–така, збудувала її за державні кошти... Я просила, щоб мені дали можливість відреагувати якось, виступити на прес–конференції чи по телебаченню, поїхати туди з журналістами. Я і сама хотіла б побачити, де ж та «моя дача», якої в мене й близько не було! Але мені відповіли: «Та що ви, Валентино Семенівно, з цього робите проблему. Нехай говорять, не звертайте уваги». Я зрозуміла, що ця команда мене вже не буде ні захищати, ні підтримувати.

Я порадилася з домашніми і пішла. Можливо, цим самим я продовжила собі життя. Бо у тій Верховній Раді, куди прийшли зовсім інші люди, моє серце просто не витримало б. Мені пропонували потім деякі партії повернутися в політику. Але ні, дякую.

— Як ви оцінюєте сучасну політичну й економічну ситуацію в Україні?

— (зітхає). Політична ситуація серйозна. Україна сьогодні все–таки розділена на Захід і Схід. Тому новобраному Президенту і його команді доведеться дуже багато працювати, щоб об’єднати країну. На даному етапі конфронтація між владою, опозицією і регіонами буде дуже серйозною. І це стримуватиме подальший розвиток України. Новому керівництву не треба замикатися тільки на східному регіоні, треба їхати і в західний. Великий недолік у тому, що високе керівництво не зустрічається з людьми. То не зустріч, коли ти йдеш, а довкола тебе свита, того наліво відштовхнули, того направо — не підходь. Це не спілкування. Сьогодні треба долати недовіру людини до влади. Бо вона не може потрапити на жоден прийом: навіть до голови адміністрації, що вже казати про вищого керівника! Тому й корупція процвітає, бо ж нічого не вирішиш, не заплативши.

Трагедія в тому, що в Україні зупинена практично вся економіка. Держава не може працювати, якщо не функціонують усі її механізми. Колись на заводі «Арсенал» працювало 45 тисяч робітників. Сьогодні — десь 4 тисячі. А сорок де? На базарах стоять? Головне сьогодні — відроджувати економіку! У нас же найкращі землі в Європі, які сьогодні заросли бур’янами! Голіруч люди сільське господарство не піднімуть. Їм треба техніка, доступні кредити. Народ у нас працьовитий, тільки дайте йому вудочку, якою він зловить золоту рибку!

Коли було проголошено незалежність, Україна мала найкращі умови для будівництва незалежної держави, порівнюючи з іншими републіками. Найкращі! Перші кроки цього падіння країни поклав наш перший Президент Кравчук, який був голим ідеологом і нічого не зробив, щоб зміцнювати економіку.

«Я користувалася лише губною помадою»

— Серед українців побутує думка, що колишня партійна еліта живе нині, мов у Бога за пазухою. А як живе Валентина Шевченко?

— Якось я запросила на вечерю друзів із США, а з ними прийшов один наш бізнесмен. Він подивився і каже: «Ви були при такій владі й отак бідненько живете». Та я нормально живу. Як отримала квартиру в 1973 році — чотирикімнатну, бо син підріс, мама переїхала — так її й не міняла, хоча потім 15 років пропрацювала у парламенті. Я не дозволяла собі зайвого. Як можна, коли до мене на прийом приходить сім’я з шести осіб, яка живе на 28 квадратних метрах? Мені й сьогодні не соромно дивитися людям в очі. Я все життя працювала, жила на заробітну плату і мільйонів не заробила.

— Невже навіть дачі не маєте?

— Маю. Невеличка дача — будиночок шість на сім, який збудували мій чоловік і син. Я там проводжу все літо, вирощую зелень, огірки, цибульку, картоплю — ніяку городину влітку не купую, на зиму роблю заготовки. Мої дівчата — помічниці по Конгресу — допомагають. У них немає дач, тож ми їдемо до мене втрьох і з задоволенням працюємо на свіжому повітрі.

— Ви чудово виглядаєте, маєте якісь особливі секрети молодості й довголіття?

— (сміється) Які там секрети! Я ніколи в житті не використовувала ніяких кремів. Моє обличчя ні разу не було напудреним. Це правда! Крім губної помади, нічим не користувалася... У дитинстві мама мені говорила: «Доню, видоїла корову — вмийся останнім молоком». Це була єдина хитрість, якою я замолоду користувалася. Очевидно, висока самоорганізація дозволяє мені залишатися у формі. Я досі раніше 12–ї ночі спати не лягаю і пізніше 7–ї ранку не прокидаюся...

КОРЕНІ

— Мій батько — родом із Полтавщини. Служив у Будьонного, а коли закінчилася громадянська війна, подався до Кривого Рогу, де видобували залізну руду, працювати на шахту. Як тоді жартували: навіть горобці в нас червоного кольору літають. Мама — з Миколаївщини, приїхала в ті голодні роки туди, щоб якось вижити. Тут вони познайомилися та й залишилися. Їм дали 18 соток землі, збудували хатинку. Був у мене ще брат, старший на чотири роки. Він закінчив 7 класів, але далі навчатися не захотів. Пропрацював усе життя на шахті. На жаль, уже теж пішов із життя.

— Що зараз на місці вашої батьківської хати?

— Нічого, пустеля. Під нашим селищем виробка залізної руди підійшла критично високо. Йшли якось на роботу молоді шахтарі, шестеро їх, здається, було, і під ними провалилася земля. Їх так і не знайшли... Після цього усіх мешканців вирішили відселити...

МОВНЕ ПИТАННЯ

— У 1989 році ми прийняли Закон «Про мови в Українській РСР», який є чинним і досі. Тоді право обирати мову навчання у школі було прерогативою союзних органів. Я написала офіційну доповідну записку до Верховної Ради СРСР із пропозицією дозволити республікам самим обирати мову навчання. Її підтримали. Письменники наполягали, щоб це був закон про мову в УРСР. Я ж переконала, що це має бути закон про мови, мотивуючи тим, що в Україні живуть не тільки українці, а й представники інших національностей. І ми записали, що державною мовою в Україні є українська. Але в місцях компактного проживання нац­меншин на рівні з українською може використовуватися рідна мова іншої національності. Було дуже важко приймати цей закон, ми працювали над ним сім місяців, і коли я побачила, що закон валять, я вискочила на трибуну: «Товариші депутати, я знаю цей проект напам’ять, тут немає порушення прав жодної національності. Але державною мовою в Україні має бути українська. Ми мусимо мати свою мову!». І тільки тоді за нього проголосували.

Якби сьогодні депутати ВР читали цей закон, то не було б спекуляцій навколо російської мови. Їй не потрібен статус другої державної. Вона й так захищена цим законом, як і болгарська, польська чи будь–яка інша. Я кілька разів приносила закони, вручала їм особисто: ось почитайте. Але ж вони не читають!

— Ви й у ті, радянські, часи розмовляли українською. Звідки так добре знаєте мову?

— Я закінчувала російську школу, свідомо зробила такий вибір, бо думала вступати до університету в Москві або Ленінграді. Але в п’ятому класі до нас прийшла вчителька української мови. Молода, красива, вона нам, дівчаткам, була справжньою подругою. Розповідала, як дівчина має одягатися, причісуватися, поводитися з хлопцями, готувати. А українську вона викладала взагалі блискуче! Ми любили її уроки, й саме вона привила мені та й усьому класу любов до рідної мови. Коли працювала в комсомолі, то вже свідомо більше говорила українською. А у Верховній Раді на сесіях навіть ввела правило — десять виступів українською і десять російською. Був цікавий випадок: приходить перший секретар Донецького міськкому партії Володимир Кузьмич Сніцин і дуже просить слова на сесії. Я кажу: виступайте, але тільки українською, ліміт російськомовних доповідачів уже вичерпано. Він: «Я нє могу». Хочете виступити, значить зможете! Дзвоню завідувачу з роботи Ради, кажу, допоможіть. І що ви думаєте? Йому переклали виступ, навіть наголоси розставили, він до першої години ночі готувався. І виступив! У 1999 році я була в Донецьку й зустріла цього Володимира Кузьмича. Вітаюся: «Здраствуйтє», а він мені: «Доброго дня». Каже, ви ж самі спонукали мене вивчити українську!

ДОСЬЄ «УМ»

Валентина Семенівна Шевченко

Народилася 12 березня 1935 року в Кривому Розі на Дніпропетровщині в родині шахтаря. Закінчила Київський державний університет, працювала піонервожатою, вчителькою географії. З 1957 р. — секретар Криворізького міськкому комсомолу, з 1960–го — секретар Дзержинського райкому партії Кривого Рогу, з 1962–го обрана секретарем ЦК ЛКСМУ. З 1969 року — заступник міністра освіти УРСР, з 1972 року очолює Товариство дружби й культурних зв’язків із зарубіжними країнами. У 1975 році обрана першим заступником голови Президії Верховної Ради УРСР, а з 1985 по 1990 — голова Президії ВР УРСР. Народний депутат УРСР трьох скликань, народний депутат СРСР двох скликань. З 1997 року — на громадській роботі. Нагороджена: орденами Жовтневої революції, Дружби народів, двома — Трудового Червоного Прапора, княгині Ольги ІІІ, ІІ та І ступенів, Ярослава Мудрого V ступеня. Кандидат педагогічних наук.