26-11-2010 18:12 

 

(Круглий стіл «Гендерна освіта в Україні: досвід, проблеми, перспективи»)

Одним із найактуальніших питань як сучасного глобалізованого світу, так і конкретних соціумів та спільнот, зокрема, постколоніальних транзитивних, до яких належить сучасна українська єдність, є проблема толерантності. Сучасний постколоніальний дискурс, особливо ж постімперський, пострадянський, посттоталітарний, не може обійти цієї проблематики як найбільш практично вагомої та значимої. Поняттям «толерантність» послуговуються в політології та політичній теорії, юриспруденції та соціології, етиці та філософії тощо в контексті, зокрема, регулювання конфліктів в суспільних системах. Толерантність можна визначити як терпимість до іншого, відповідь конкретної суспільної системи цінностей меньшинам з іншими переконаннями. Отже, толерантність передбачає як захист існуючого порядку, системи, режиму, так і дозвіл на існування іншого, адже вона базується на визнанні інших переконань, хоч і не засвоює їх. Толерантність є також і захистом меншин від репресій. Як певна даність вона є підставою гуманності і сприяє мирному протиборству різних поглядів на правду. В суспільствах, де існує невизначеність плюралізму цінностей, толерантність вважається нормою. Проте, така реальність передбачає і розвиненість критичності. Цей феномен Герберт Маркузе назвав «репресивною толерантністю». Проблема толерантності у філософії тісно переплітається з пошуками правди та свободи.

При вивченні проблем толерантності в постсовєтських суспільствах виникає потреба глибокого аналізу реальної ситуації, що зумовлює ступінь та специфіку проявів толерантного міжособистісного та групового ставлення в межах даного соціуму. Конфлікти, які виникають в постсовєтських країнах, викликані радикальними змінами в різних сферах суспільства (політична система, економіка, система цінностей), його транзитивним характером. Виникають запитання: чи можна вирішити ці конфликти перехідних соціумів, базуючись на плюрализмі цінностей, толерантності та рівності? Як ставляться політичні режими в постсовєтських країнах до релігійних, етнічних, національних, ґендерних, сексуальних, мовних тощо меншин? Чи зможуть недосконалі демократичні структури забезпечити ефективний захист таких меншин? Які напруження виникають в процесі змін між формуванням нації та ідентичності і вимогами малих груп на збереження їх способу життя? Яким чином меншини захищаються від репресій? Як це впливає на розвиток громадянського суспільства? Яку роль в цих процесах відіграють європейські організації (ЄС, ОБСЄ, Рада Європи)?

Одним із показників толерантності того чи іншого суспільства в сучасному світі є його терпиме ставлення до проявів ґендерної різноманітності.

За даними соціологічних опитувань відносно терпимості сучасних українських громадян, наприклад, до гомосексуалістів та ЛГБТ (лесбі-гомо-бі-транссексули) загалом українське суспільство віднесли до гомофобних. Сьогодні це один із пунктів, на основі якого стверджується, що українське суспільство є нетолерантним.

Проте, відносно постколоніальних, постсовєтських суспільств висувати тезу про нетолерантність на підставі одного виділеного фактора, тим більше сексуальності, з наукової точки зору є лише частково виправданим та показовим.

Справа в тому, що суспільство колишньої колонії, на відміну від метрополії, має свої специфічні способи історичного самозбереження та виживання. Одним із головних завдань в цьому плані є робота над збереженям традиційних національних ценностей і значною мірою консервація етнічної і національної культурної традиції. Фактично мова йде про процес, названий у свій час С. Вейль «укоріненням». При цьому за рахунок дещо штучно культивованої консервації народної традиції відбувається певне неспівпадіння реальної повсякденної практики життєдіяльності спільноти з її ідеологічними (і не тільки) установками.

Розглядаючи під цим кутом зору становище в українському суспільстві, неважко помітити, що реальна ситуація в ґендерних та сексуальних стосунках значною мірою не відповідає установкам, проголошеним певною категорією інтелектуальної еліти, яка має моральний авторитет. Насамперед це стосується традиційно налаштованої інтелігенції та новонавернених віруючих. Відторгнення західних впливів та інновацій набуває в українському суспільстві різноманітних форм: від ігнорування до розробки різноманітних проектів декларацій (наприклад, «Декларація Верховної Ради України "Про гідність, свободу і права людини”, проект якої вноситься на розгляд народним депутатом України Колесніченком В.) депутами Верховної Ради України, спрямованих на утвердження так званої особливої «слов’янської» кома «української традиції». Мається на увазі, що цей феномен не співпадає із західноєвропейським.

Внаслідок подібних ситуацій іноді виникають абсурдні моменти, коли, наприклад, жінки-вчительки у школах активно пропагують патріархальну та патріархатну сім’ю, берегинство та положення домогосподарки як вищий ідеал для української жінки, знаходячись самі в соціальному просторі в якості активного, формуючого соціальну реальність суб’єкта. І це при тому, що за даними цілого ряду соціологічних досліджень, в Україні відбулася «тиха» сексуальна революція з усіма випливаючими звідси наслідками в ґендерному та сексуальному відношенні. Як зазначає відомий російський філософ І. Кон, сексуальна революція другої половини ХХ століття, за якою відбулися ґендерна та сімейна революції, радикально змінила стан речей.

Проте, ще і сьогодні до чималої частини наших співвітчизників можна адресувати слова мислителя Х1Х століття Уільяма Томпсона з роботи «Відозва на захист жінок» про те, що в сім’ї часто жінки ізольовані і залишені без змістовного існування разом зі своїми дітьми, домашнім вогнищем та процесом приготування їжі і перебувають у стані тупості та апатії, що не дає їм можливості відчути більше щастя, ніж у дикуна.

Не буде перебільшенням стверджувати, що ще і сьогодні значна частина наших співгромадян-чоловіків не розуміють, висловлюючись словами М. Уоллстоункрафт, сказаними ще в ХУІІІ ст. про те, що розімкнувши наші кайдани і згодившись з розумною товарискістю замість рабського підпорядкування, вони побачили б в нас більш уважних доньок, більш люблячих сестер, більш вірних дружин, більш розсудливих матерів, а у суспільстві – кращих громадян.

Більшість сучасних аналітиків стверджують, що українське суспільство переживає сьогодні релігійний ренесанс. Незалежно від того, до якої конфесії відносить себе віруючий, в кожному релігійному вченні він зустрічає відкриту ворожнечу до гомосексуалістів та до самого цього явища, зокрема, у християнстві – як до гріха содомського.

Очевидно, важко переконати віруючу людину в тому, шо, надаючи «содоміту» всі права людини, суспільство вчиняє за словом і законом Божим. На жаль, докази з точки зору права навряд чи будуть переконливі у спільноті, де принцип домінування права існує лише на папері. Абсолютно зрозуміло, що у свідомості істинно віруючого відбувається непримиренна боротьба. Для нього сам факт, наприклад, існування одностатевих шлюбів так само неприпустимий, як сатана, що молиться у церкві Господу Богу. І хоч є дані про неоднозначність позицій віруючих щодо ставлення до гомосексуальності, кількість лояльно налаштованих мізерно мала. Тому і зводити лише до політичних ігор звертання до президента групи священників із вимогою фактично розправи із гомосексуалами, є достатньо легковажним. Подібні акції спираються на конкретні настрої у суспільстві. Недооцінка подібного фактора може призвести до серйозного суспільного конфлікту, каталізатором якого з великою долею ймовірності може стати спротив, наприклад, введенню закону про одностатеві шлюби.

Треба враховувати ще й той факт, що в сучасній Україні велика кількість громадян відкрила для себе церкву. Як будь який неофіт, така людина особливо гостро реагує на явища, що суперечать Біблії. Це ще одна з причин, чому сучасне українське суспільство обходить мовчанкою такі теми, як гомосексуалізм та його узаконювання за всіма принципами дотримання прав людини. До того ж, на рівні правовому гомосексуалісти мають в Україні всі права, окрім права вступу в законний шлюб. В іншому ж вони так само захищені законом, як будь який громадянин. І це вже чимале досягнення, враховуючи той факт, що в Радянському Союзі, спадок якого все ще сильно відчувається в нашому житті, гомосексуалізм переслідувався за законом з 1934 р., коли була введена кримінальна відповільність за практикування гомосексуальних стосунків, аж до часу, коли в незалежній Україні у 1991 р. було скасовано цей закон. Тобто, 67 років радянської історії гомосексуалізм і гомосексуали були злочинцями по закону та патологією в масовій свідомості. Суспільство з цим жило, не кажучи вже про всю попередню православну історії, про що йшла мова вище. Українське суспільство не виробило альтернативного погляду на гомосексуалів, як це зробило західне. Тому, підтримуючи політику розширення прав людини та згоджуючись з необхідністю її вдосконалення, а також згоджуючись з теоретичними доказами про необхідність утвердження прав людини в повному об’ємі, виходити все ж доводиться з конкретної суспільної ситуації та розумного консерватизму, не створюючи штучні на сьогодні вогнища конфліктності та штовхаючи тим самим українське суспільство до прояву нетолерантного ставлення до Іншого, в даному випадку – сексуальних меншин.

В кризові моменти історії спільноти виникає специфічна проблема «матерналізму» - особливого статусу та значення жінки-матері у репродукуванні фізичного тіла нації. Подібні проблеми актуальні для усіх спільнот із демографічними негараздами, до яких належить і сучасна Україна.

Для України демографічні проблеми є одними з найсерйозніших проблем її існування, і гомосексуалізм розглядається як пряма загроза серед факторів-загроз самому фізичному існуванню української нації. Як доводять сучасні дослідження з психології гомосексуальності, погляд на неї як на репродукційну загрозу для нації є хибним. Проте, тут спрацьовують усталені суспільні стереотипии, які важко подолати. Потрібно ще мати на увазі досвід минулої історії українського народу, зокрема, орієнтацію на домінантні типи маскулінності, щоб зрозуміти активне несприйняття массовою свідомістю альтернативних форм «мужеськості».

Опитування з приводу ставлення до одностатевих шлюбів дають абсолютну більшість негативних відповідей з приводу їх доцільності. Крім того, більшість, особливо молодих жінок, вважає, що гомосексуальні шлюби та гомосексуалізм загалом заважають створенню нормальних гетеросексуальних сімей та напряму представляє загрозу «нормальній» сім’ї як суспільному інституту, створюючи конкуренцію для жінок відносно чоловіків як подружніх партнерів. Тут знову варто наголосити на існуючій похибці масової свідомості щодо даних реалій, яку, проте, не так легко виправити.

Сьогодні в цивілізованому світі змінюються теоретичні підходи до розуміння сутності ґендерного мейнстримінга. Відбувається досить радикальна переорієнтація з політики, спрямованої на досягнення рівних прав для чоловіків та жінок, на політику досягнення реальних рівних прав для п’яти ґендерів: гетеросексуалів та ЛГБТ.

Якщо говорити про реальність протікання такого процесу переорієнтації гендерної політики стосовно сучасного українського суспільства, то сама ідея запропонувати сьогодні суспільству такий проект для широкого обговорення загрожує створити достатньо серйозний прецедент для виникнення конфліктної ситуації в соціальному середовищі.

При цьому на рівні законодавства навіть прийняття сьогодні закону про одностатеві шлюби можливе, якщо він буде розцінюватись як своєрідний виключний захід для окремих випадків. Але спроба ввести подібний закон і кваліфікувати його, зокрема, на рівні морального принципу для всього суспільства, безумовно, викличе відкритий і сильний протест. Може скластися думка, що українське суспільстьво страждає на відому радянську хворобу – живе за подвійними стандартами, але тепер вже не ідеологічними, а моральними.

Але погляд із середини пропонує дещо інше пояснення даної ситуації – наявність певного негласного суспільного компромісу між державою, що прагне виконати вимоги європейської співдружності як умови приєднання до неї, та суспільством, яке має відповідний рівень розвитку свідомості і моралі, що ґрунтуються на його реальному становищі. А становище це таке: Україна і сьогодні є постколоніальна, посттоталітарна та постгеноцидна країна з усіма наслідками цих реалій.

Для українців, безумовно, актуальнішою є проблема досягнення реальної рівності між чоловіками та жінками, ніж захист прав сексменшин. Українська жінка завжди була відносно вільна. Жіноча половина населення чи хоч би частина його мала право на певну частку приватної власності, що забезпечувала їй деякий рівень свободи в суспільстві. Найяскравішим прикладом тому є феномен материзни (наділу землі, який передавався по жіночій лінії від матері до доньки). Зокрема, це явище дозволило дослідникам кваліфікувати українське суспільство як толерантно налаштоване та компліментарне до жінки історично. Очевидно, зокрема і завдячуючи подібним практикам сьогодні досить легко можна переконати українське суспільстьво вести діалог з приводу реалізації принципів рівноправ’я та рівності між жінками і чоловіками, не дивлячись на існування достатньо значної кількості противників зміни традиційних ролей «жінки-берегині» та «чоловіка – годувальника сім‘ї», до котрих належать як чоловіки, так і жінки.

І, зрештою, реальна демократія – це реалізована воля більшості при врахуванні, звичайно, думки (але і не більше того!) меньшості.

Визнаючи реальні ґендерні проблеми українського суспільства, вважаємо, що його сьогодні можна все ж кваліфікувати як в основному толерантне на тій підставі, що за всі пострадянські роки його існування ми не маємо прикладів етнічних конфліктів та відкритого протистояния на національному грунті. А це головна сфера серйозних конфліктів в постколоніальному середовищі. Немає і відкритої агресії в суспільстві по будь якому політичному, економічному або загальнокультурному напрямку. Ґендерні ж проблеми поки що суспільною свідомістю витіснені на маргінес.

Що ж до позиції Заходу, зокрема, тиску Європарламенту на Україну по питанню прав ЛГБТ, тут на сьогодні немає однозначної відповіді. Захід повинен навчитися слухати голоси інших культур, які з багатьох питань знаходяться в іншому або вірніше у відмінному від Заходу відтинку історичного часу. Інакше наші взаємини з ЄС будуть часто наштовхуватись на непорозуміння та поразку, як то сталося вже із питанням вступу України до НАТО.