Про гендерну рівність в Україні зазвичай говорять виключно напередодні 8 Березня (не випадково наші жінки скептично сприймають пафосну нещирість цього дня). Звернутися до «березневої» теми в міжсезоння мене змусило травневе інтерв’ю спікера Верховної Ради Володимира Литвина, в якому він чесно признавався, що не сприймає своїх колег-жінок і взагалі вважає, що в політику йдуть нещасні створіння, обділені увагою і турботою. «Я не люблю жінок-політиків. І навіть тих, хто просто цікавиться політикою. Я їх не сприймаю. Якщо сьогодні жінка не цікавиться політикою — це добре. Жінка в політиці намагається компенсувати щось, чого вона не отримала і не отримує у повсякденному житті. У жіночому плані не отримує». Ці одкровення Литвина журналу ЕGO різко дисонують із березневим офіціозом, коли наш спікер буквально всім признавався в любові. І запевняв, що саме 36 жінок-депутатів є надихаючим, дисциплінуючим чинником у парламенті, кращою, надійною та найінтелігентнішою його частиною.

На жаль, Володимир Михайлович не самотній у своїх одкровеннях. Рідко хто з державних мужів не був помічений у подібних сексистських висловлюваннях: мовляв, як жінка ви симпатичні, от і йшли б варити борщ, казки дітям читати, чоловікові догоджати. Тішить своєю лексикою і глава секретаріату президента, «любов» якого до прем’єр-міністра тягне на роман. Чого вартий, наприклад, коментар із приводу візиту Тимошенко до Франції: «Із сонячною усмішкою вона піднімалася сходами президентської резиденції, очевидно, вважаючи, що справляє велике приємне враження на господаря», ну і т.ін.

Не секрет, що українське суспільство вимогливо, а часом нетерпимо ставиться до жінки, яка обрала політику. Їй набагато складніше зробити кар’єру і домогтися висот, ніж іншому колезі, якому виборці готові вибачити скандали, інтрижки та інтриганство, бійки, брехню, м’якотілість, лінощі, неохайний вигляд, пиху і зарозумілість. Від жінки потрібні стриманість, працьовитість, вірність, скромність, залізна витримка, жіночність і чоловічий характер. Інакше з’їдять. Ще один український феномен — чоловік у нас ходить у «молодих перспективних політиках» років до 60, а от жінка має завжди виглядати на 25. Це європейські політдами можуть собі дозволити благородну сивину і зморшки біля очей. У нас панує культ вічної молодості, інакше виборець не зрозуміє. І чого можна вимагати від обивателя, якщо несприйняття жінки при владі нав’язується лідерами партій і керівниками країни.

Показово, що такі одкровення державні мужі дозволяють собі тільки на батьківщині. Під час численних закордонних турне не ризикують поспівчувати «жіночій обділеності» німецького канцлера, європейських міністрів чи держсекретаря США, боячись нарватися на політичний ляпас. Навпаки, серед своїх політичних кумирів вони називають Маргарет Тетчер, Індіру Ганді, Мадлен Олбрайт. А от в Україні можна сміливо проповідувати філософію «кіндер, кюхе, кірхен», не остерігаючись ні реакції ЗМІ, ні обструкції численних феміністських організацій, які нинішнього року відзначали 125-річчя українського жіночого руху.

Отже, відповідно до логіки наших політмужів, жінка-двірник, водій трамвая, укладальниця асфальту і, особливо, домогосподарка, як правило, щаслива в особистому житті, у неї все гаразд із самореалізацією і «в жіночому плані». Їй не потрібно дер­тися із сяйливою усмішкою по кар’єрних щаблях і справляти враження — у неї й так усе ОК. Можливо, настільки ідилічні уявлення про життя цих скромних трудівниць вимальовуються у владних головах тому, що їм рідко доводиться спілкуватися зі сторожами і провідницями. Наші політики не переймаються запитанням, а чи була в цих жінок можливість здобути вищу освіту, по-іншому прогодувати свої сім’ї, які життєві обставини привели в ці професії? Головне, що їхні доньки, подруги і сестри ніколи не будуть двірниками і дорожніми робітницями. Суспільству продовжують нав’язувати стереотип, що головною соціальною роллю жінки є роль матері і дружини, а все інше — другорядне. Не збираюся спростовувати тезу щодо першорядності сім’ї, але наполягаю на важливості двох складових для самореалізації та успішності жінки — сім’ї і роботи.

Слід зауважити, що неоднозначне ставлення до жінок при владі — не тільки українська проблема. Мадлен Олбрайт у своїх мемуарах признавалася, що їй теж довелося долати забобони стосовно слабкої статі в політиці, які відчувалися навіть у тому, як характеризувалися «ті самі риси в чоловіків (упевнений у собі, рішучий, емоційний) і в жінок (зарозуміла, агресивна, злоязика)». І якщо в розвинених демократіях ці стереотипи руйнують із допомогою системної дер­жавної політики, у тому числі законодавчої (наприклад, у Скандинавських країнах не менш як 40 відсотків у виборчих списках становлять жінки), то в Україні все більш сумно. У верес­ні 2005 року після багаторічних дискусій ВР ухвалила Закон «Про забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок». Проте на практиці з рівними можливостями проблема. Навіть у вищому законодавчому органі країни в нинішньому скликанні жінок менше, ніж у попередньому. Сьогодні в парламенті нас усього 36, що становить трохи більше 8% складу Ради.

Якщо говорити про обласні і міські ради, то там жінки представлені 10—15 відсотками, залежно від регіону. І тільки районні ради своїм гендерним складом наближаються до європейських стандартів — там жінок понад 20%. В органах місцевого самоврядування працює 76 259 жінок, це близько 76 відсотків, проте більшість їх — технічний персонал і нижча ланка держслужбовців. Країна має тільки одну жінку-міністра, трьох послів (усього Україна відкрила понад 80 диппредставництв). А в стінах ПАРЄ у Страсбурзі досі пам’ятають скандал і обструкцію, влаштовану 2002 року українській парламентській делегації, у складі якої не було жодної жінки. Як мовиться, чим ближче до вершин влади — тим менше жінок.

Правда, президент Віктор Ющенко спробував змінити цю традицію, вперше призначивши жінок на посаду голови обладміністрації, заступниками свого секретаріату і, нарешті, подавши кандидатуру Юлії Тимо­шенко на посаду пре­м’єр-міністра. Але навряд чи можна говорити про велике представництво жінок у владі. Про справжнє ставлення колег до своїх соратниць найяскравіше свідчать партійні списки, в яких жінкам віддають вочевидь непрохідні місця, а першу п’ятірку, як правило, прикрашають акторкою або співачкою.

Я далека від думки ідеалізувати всіх жінок у політиці, більше того, визнаю, що часто самі політикеси дають привід для негативного сприйняття. Трапляється, мила інтелігентна дама, потрапивши у владний кабінет, перетворюється на злобну мегеру з жахливими манерами, яка скандалить зі своїми опонентами на всіх телеканалах. Ось тільки питання: а з чоловіками такого не буває?

Я категорично проти преференцій за статевою ознакою, адже політика — така ж сама професія, як і будь-яка інша. І чоловіки, і жінки, хочеться вірити, йдуть у владу не тільки по портфелі та посади, а й тому, що стоять на активній громадській позиції заради можливості спільно зі своєю командою реалізовувати програму й реформи, змінювати правила гри. У політиці, у партіях має діяти здорова конкуренція, що і є принципом однакових можливостей. Але поки що сучасна українська політика потребує інших рис, які приписують чоловікам (ідеться не про честь, шляхетність, мужність, уміння тримати удар і слово). Тут у пошані уміння вдарити або зробити підніжку, образити, забарикадувати трибуну. Не хотілося б, аби правила, які діють сьогодні в політиці, робили з чоловіків баб, істеричних, вразливих і скандальних, а з жінок — мужиків, грубих, безпринципних і цинічних.

У нашій політиці, власне, майже немає затятих феміністок. Як правило, усі мої колеги — досить домашні створіння, котрі встигають вранці нагодувати сім’ю сніданком, а ввечері — перевірити в дітей щоденники. І навряд чи Володимиру Михайловичу коректно говорити про жіночу необлаштованіть депутатів, при тому що троє парламентаріїв нещодавно стали мамами. До того ж працюють вони набагато активніше за багатьох своїх колег і в питаннях законотворчості, і в комітетах. Тут саме час закривати в Раді курилку й відкривати кімнату матері і дитини, як у європейських структурах.

Можливо, цей маленький крок став би важливим прикладом для інших керівників, які сьогодні неохоче беруть на роботу жінок із маленькими дітьми. На високі і добре оплачувані посади роботодавці часто охочіше запрошують чоловіків, а газети повні оголошень, які свідчать про «однакові можливості» на практиці: на керівну роботу потрібен чоловік віком до 45 років. Згідно з даними директора Інституту демографії НАН України Елли Лібанової, нерідко жінки отримують за свою роботу на 30% менше, ніж чоловіки. Тільки 38% жінок серед підприємців, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, а бізнесом у промисловості керують лише 2% жінок. Найбільш проблемними зонами дискримінації жінок залишаються сфери «жінка і влада», «жінка і кар’єра». Суспільство не завжди толерантне до особи жіночої статі, яка робить кар’єру, при цьому воно терпимо ставиться до нерівності при зарахуванні на роботу та оплаті праці, до насильства в сім’ї. Тільки недавно на вулицях Києва з’явилася соціальна реклама проти жорстокого поводження з жінками. Але ці теми не є пріоритетними для політиків, у тому числі й політиків-жінок.

Півтора року тому ми з колегами ініціювали створення між­фракційного об’єднання, щоб на практиці захищати принцип рівних можливостей, права жінок, підтримувати діалог із жіночими організаціями та їхні ініціативи. Тодішнє керівництво парламенту ідею не підтримало, пославшись на відсутність у регламенті норми про міжфракційні об’єднання. Мені здається, сьогодні ця ініціатива залишається актуальною. При цьому я далека від думки, що зруйнувати суспільні стереотипи щодо жінок, котрі роблять кар’єру, вдасться виключно з допомогою парламентських ініціатив і вдосконалення законодавства. Швидше, слід дбати про підвищення політичної культури і зміну традицій, про те, щоб наші політики стали європейцями не тільки у виборі краваток та костюмів, а й у думках і діях.