Каталог статей

Головна » Статті » Аналітика

Як це - бути мусульманкою в Україні та носити хіджаб?

Які стереотипи існують щодо жінок-мусульманок в Україні? Чому хіджаб лякає деяких батьків і друзів, а на вулиці викликає цікавість? Хто і як насправді дискримінує мусульманських жінок сьогодні?

Їх легко виокремити із загальної маси людей. Але жінки, які носять хіджаб в Україні, на це ніколи не нарікають.

Хіджаб — це не лише одяг, але й загальний критерій, якому має відповідати одяг мусульманки. Відповідно до вимог ісламу хіджаб має закривати волосся і фігуру жінки. В більшості мусульманських країн носіння хіджабу є обов’язковим. А в деяких жінки повинні ще й закривати обличчя і вдягати нікаб.

В пост-радянській Україні до хіджабу ставлення досі неоднозначне. «Громадське радіо» поговорило з п’ятьма мусульманками, щоби зрозуміти, що вони відчувають, коли ловлять на собі цікаві погляди.

Хіджаб та віра

Перше, що запитую у своїх співрозмовниць, це коли почали носити хіджаб та з яких мотивів.

- Я почала носити хіджаб більше півтора роки тому, а прийняла іслам трошки пізніше. Віра була в мене завжди, а духовну практику я шукала та знайшла її в ісламі,  — говорить Юлія Леонюк із Києва, яка працює в Ісламському культурному центрі. – На вулицях на мене  дивляться завжди. Але я намагаюся не звертати увагу. Так в мене склалося життя, що я з 17 років носила форму, бо навчалася на юридичному в Академії внутрішніх справ. Я працювала в органах слідства, тому на мене завджи дивилися (сміється). Звільнилася в званні капітана, це не моє. 

 

 

Юлія Леонтюк // Громадське радіо

Юлія Леонтюк

Громадське радіо

 

На питання як відреагували батьки на прийняття ісламу дівчина зізнається, що для них це було несподівано: 

-  Мої батьки християни, ходять до церкви, щоправда тільки на Пасху. Для них це було шоком. Вони живуть в Миколаєві і мої пошуки духовної практики проходили без їхньої участі. Одного разу, ще до того коли я прийняла іслам, я приїхала до них, вже ходила із покритою головою. Вони запитали мене що це означає. Я боялася і відповіла, що це модно. Для них якщо це модно, то це добре. Коли вони зрозуміли, що це не просто мода, то одразу прозвучав стереотип: “А, ти – мусульманка, значить ти — терористка!”. На жаль, в них немає знайомих мусульман і таке уявлення береться із телевізора. 

Батьки кажуть, що я соромлю сім’ю, бо ношу хіджаб. Але я вірю, що до релігії треба прийти усвідомленно, вже у зрілому віці.

Аміна Окуєва із Одеси, за професією лікар-хірург, служила в добровільному підрозділі МВС в АТО, зараз виконує задачі в складі Міжнародного миротворчого батальйона імені Джохара Дудаєва, розповідає свою історію із хіджабом:

- Хиджаб ношу очень давно. Уже лет 15-16. Осознала необходимость этого для мусульманки и надела. Несмотря на то, что мой первый супруг был против этого, — возможно, считал это небезопасным для жизни в Москве, где мы в тот период времени жили. 

 

 

Фото зі сторінки Фейсбук Аміни Окуєвої //

Фото зі сторінки Фейсбук Аміни Окуєвої

 

Інша ситуація у Ніяри Мамутової, активістки ісламського культурного центру в Запоріжжі. Ніяра зазначає, що є мусульманкою з народження, кримською татаркою та почала носити хіджаб, коли їй виповнилося 21 рік:

- Мотив був таким, що я була у пошуку, мене турбували питання: «Навіщо людина живе? В чому сенс життя? Навіщо ставити якісь цілі, якщо в будь який момент можно померти? та ін» Почався пошук: вивчала християнство, юдаїзм, буддизм і іслам, тому що на той час майже нічого не знала. Тільки в ісламі знайшла відповіді на свої питання. Одразу почала практикувати. 

Хіджаб та робота

Нещодавно Європейський суд з прав людини визнав законною заборону хіджабів на роботі. Тим самим суд підтвердив право роботодавців вводити правила, що забороняють жінкам носити на роботі хіджаб.  Приводом для судового розгляду став позов бельгійки Саміри Ашбіти, яка працювала секретарем в одній з місцевих компаній, поки її не звільнили через появу на роботі у мусульманській хустці. Жінка вважає, що її права порушили і подала позов. Яким чином на це відреагували жінки-мусульманки в Україні?

Ніяра Мамутова із Запоріжжя, відмічає, що рідко коли роботодавець може сказати прямо, що справа відмови у хіджабі:

- На жаль, в Україні ми теж стикаємося з такими проблемами. Роботодавець не дивиться на професійні якості жінки, не питає про освіту. Тільки бачить дівчину і все вже зрозуміло. Авжеж рідко хто каже прямо, що справа відмови у хіджабі. Коли я ще жила у Криму та шукала роботу, я знала, що в школі потрібен вчитель з англійської мови. Коли я прийшла, на мене подивилися і одразу сказали, що їм не потрібен вчитель. Бувало, що говорили прямо, якщо довгий одяг, то будь ласка, працюйте, але без хустини.

Ніяра Мамутова каже, що такі випадки траплялися навіть зі знайомими.

- Щодо роботи, то у нас взагалі проблема в державі, що ніхто не подає судових позовів, навіть якщо тебе звільнили бо не сподобался твоя зачістка. Не взяли людину на роботу, вона похнюпилася і пішла шукати роботу далі. Це проблема нашої правової звідомості взагалі і недовіри до правосуддя, — говорить Тетяна Євлоєва, яка представляє Всеукраїнську асоціацію «Альраїд».

Тетяна стурбована рішенням, яке прийняв Європейський суд з прав людини. Саме тому взяла участь у соцмеражах у флешомобі #muslimwomanban. На її думку рішення Європейського суду може зачепити не тільки тих, хто носить впізнаваний релігійний одяг на кшталт кипи, чи хустки, чи хрестику, це ще й зачіпає людей за ознаками національності, раси, і навіть інвалідності. 

 

 

Тетяна Євлоєва // Громадське радіо

Тетяна Євлоєва

Громадське радіо

 

- А якщо завтра “політика нейтральності” роботодавця включатиме щоби всі голили голову наголо, носили сині контакті лінзи або перефарбували колір шкіри, бо нам потрібні тільки ось такі “стандартні” працівники? Людина, якій ампутували ногу може так само носити довгу спідницю до п’ят, як і людина, яка це робить з релігійних переконань. Є різні життєві обставини, — додає Тетяна.  

Аміна Окуєва теж не погоджується із рішенням Європейського суду та вважає його необґрунтованим.

- Разумеется, считаю этот запрет Европейского Суда некорректным и необоснованным. Возможно, в каких-то сферах деятельности и необходим определённый дресс-код, но это очень ограниченные сферы. В подавляющем большинстве сфер деятельности хиджаб не только не помеха, но даже иногда и защита. Например, во время учёбы в медицинском университете, меня часто ставили в пример одногруппницам, у которых из-под медицинской шапочки выбивались волосы. Скажем, в операционных это совершенно неуместно. Да и сами однокурсницы порой шутя завидывали мне, что у меня после посещения моргов волосы не пропитываются надолго неприятным запахом – просто сменила платок и всё.

Хіджаб та дискримінація

Тетяна Євлоєва на питання чи відчувала вона на собі якісь прояви дискримінації в суспільстві зізнається, що часто такі як вона для немусульман  - усі «на одне обличчя». Принципово різні за генезою релігійні приписи, соціальні явища і політико-культурні процеси багато хто просто звалює в одну купу.

- Я люблю ретро-стиль і людям це цікаво, подобається, — говорить Тетяна. — Звичайно кілька разів зустрічла “упоротих” людей, яким я не подобалася. Вони голосно озвучували “Я не хочу з тобою їхати в одному тролейбусі”. Але це мабуть люди, які сваряться з усіма.

Водночас, на її думку в суспільстві існує багато стереотипів та упереджень:

- Всіх дивує, що мусульманка має вищу освіту. Чомусь всі дивуються що мусульманка не просто займається кваліфікованою працею, але й займає високу посаду. В загальному сприйнятті мусульманка може бути тільки забитою, темною, некваліфікованою. А от у чоловіків-мусульман все гаразд. В них із зовнішніх ознак тільки борода. Але бороди зараз модні.

Всіх дивує що мусульманка має вищу освіту. В загальному сприйнятті мусульманка може бути тільки забитою, темною, некваліфікованою

Ніяра Мамутова звертає увагу на брак знань у людей про іслам та мусульманок:

- Авжеж коли немає знань у людей, в основному це місце в голові заповнюють стереотипи. У нас в Запоріжжі в основному дивляться на мене з інтересом, можуть сказати «Аллаху акбар». Частіше нас тут приймають за іноземок. Тільки коли починаєш спілкуватися і люди чують чисту російську або українську мову, то вже відношення змінюється, дивуються, що взагалі ми звичайні люди, з такими ж поглядами, проблемами, як і в них. Також бувають люди з упередженням. І хоч що ти кажи, як не доказуй, все одно людина залишається при своєму баченні мусульман. В мене є одне побажання всім, щоб люди менше дізнавались про іслам в інтернеті, краще піти в ісламські культурні центри та дізнаватись про мусульман від самих мусульман. 

Нас тут у Запоріжжі приймають за іноземок. Тільки коли починаєш спілкуватися, то вже відношення змінюється, дивуються, що взагалі ми звичайні люди, з такими ж поглядами, проблемами, як і в них. 

Юлія Кандаурова, яка також із Запоріжжя, фізична особа-підприємець та має власний інтернет-магазин, ділиться власними спостереженнями щодо відношення до жінок-мусульманок в Україні:

- Я считаю, что в нашей стране люди более лояльны и терпимы, чем в той же России, где могут и сорвать хиджаб, и побить даже. В моем родном Запорожье покрытых мусульманок очень мало, поэтому мы всегда все привлекаем внимание людей. За все время, что я в исламе, я почувствовала негатив всего несколько раз. Например, одна женщина начала говорить, что не понимает, как можно поменять религию, что я предательница Родины и семьи. Но при этом она не знает, что наоборот я стала еще лучше и заботливее относить к своей семье, ведь в исламе запрещено плохое отношение к близким. Я считаю таких людей недалекими. Да, это задевает, обижает, но я знаю, что сделала правильный выбор, поэтому пусть это все будет у нее на совести. Периодически кто-то скажет «Аллаху акбар», чаще это подростки, которые и не знают, что это означает «Бог Велик» и ничего такого.

Единственное неприятное, с чем я столкнулась как раз на днях — это обыск и «просьба» снять хиджаб в аэропорту Харькова. Для меня это совсем не трудно, но сам факт тот, что проверили только меня, а других спокойно пропускали - возмущает.

В Турции, например, тоже выборочно проверяют, делают поверхностный обыск, могут проверить на наркотики. Но там это отношение ко всем такое, так как они понимают, что пронести запрещенное может каждый. А тут, выходит, только девушка в хиджабе вызывает подозрение. При этом осматривали вплоть до резинок на рукавах. До этого я в хиджабе четыре раза вылетала из аэропорта Запорожья и никогда меня не просили так делать. Было неприятно. Я считаю, что меры безопастности должны быть применимы ко всем, а не только к мусульманам.

Аміна Окуєва вважає, що релігійні права мусульман в Україні на високому рівні, а українці толерантний та лояльний народ:

- В целом, даже когда бывали какие-то бытовые конфликты, то никто не переходил на личности (то есть не привязывал религиозную тему). Единственное что больше всего докучало, так это вопросы в жару на улице «не жарко ли». Глупый, если честно, вопрос. В жару всем жарко, а правильно подобранная летняя одежда, закрывающая всё тело, наоборот создаёт более комфортные условия по сравнению с теми, кто раздет, а тем более без головного убора. Но стереотипы – дело такое. Главное, что агрессии при этом не наблюдалось никогда. 

С момента начала Майдана и АТО вообще ни разу не возникало даже намёка на дискриминацию по религиозному принципу. Наоборот побратимы и сослуживцы гордились и часто, знакомя с кем-то, представляли как достопримечательность. Часто бывают такие моменты, когда зная, что мы должны приехать в какое-то подразделение для выполнения задач на несколько дней или просто в гости, повара специально готовили то, что нам можно есть. Заранее спрашивали и старались. 

На фронте я ношу не стандартный платок, а балаклаву, которая очень популярна вообще среди бойцов на фронте, так как защищает от пыли, дыма, гари и т.д. а в моём случае ещё и прекрасно выполняет функции хиджаба, так как закрывает голову и шею. Благо, в военторгах сейчас можно найти этого добра на любой вкус и цвет. 

 

 

Фото зі сторінки Фейсбук Аміни Окуєвої //

Фото зі сторінки Фейсбук Аміни Окуєвої

 

Про свою історію страждень від стереотипів, пов’язаних із релігією говорить Тетяна Євлоєва:

- Коли я була незаміжня мене часто питали: “а хто твій чоловік. Я казала “в мене немає чоловіка”. На що люди дивувалися: “а хто тебе змушує так ходити”. Тобто людина не питає чи мене дійсно змушують і їй не цікава чи це мій акт волевиявлення. Але сумнівів у людини не має, звичайно що змушують. Щоправа залишилося з’ясувати хто саме. Оце і є гнобленням мусульманських жінок. Але не з боку мусульманських чоловіків, а з боку немусульманського суспільства.

В нас всі вірять, що жінка може тільки добровільно роздягнутися, а не одягнутися.

Є ще таке, що мусульманкам на людям плакати не можна. Знаєте чому? Бо у людей уявлення, якщо вона плаче це значить її пригноблюють, в неї погане життя і її “дістала” ця хустка. Не думають, що може родич захворів, або щось сталося та навіть банально щось в око потрапило. Ти стоїш витираєш око і вже бачиш, що на тебе починають дивитися із співчуттям”. І це так неприємно.

Якби всі ті люди, які жаліють мусульманок або взагалі покритих жінок і дівчат, знали би з яким пресінгом з боку саме суспільства вони зустрічаються, скільки взагалі перепон  подолати щоби відстояти своє право виглядати так як ми виглядаємо, в них би язик не повернувся казати “її чоловік заставляє”. Оце є дискримінація і пригноблення мусульманських жінок. Бо ти особистість, ти чогось досягаєш, ти вчишся, ти працюєш, робиш якісь проекти, а в результаті тебе хтось намагаєтсья внести в свій шаблон уявлень про мусульманок. 

Тетяна Євлоєва радить більше дізнатися про іслам та життя жінок-мусульманок в Україні через особисті знайомства та відвідування культурних центрів. Зокрема, в цьому може допомогти Фейсбук, де можна знайти людей зі фільтром  “релігійні переконання”, та додавшись у друзі, поговорити напряму. Крім того, незалежно від вашої релігії, можна прийти в Ісламський культурний центр, побути на молитві чи проповіді. 

 

 

Юлія Леонтюк // Громадське радіо

Юлія Леонтюк

Громадське радіо

 

Замість висновків

В своїй новій книзі “Гендер для всіх: виклик стереотипам” Тамара Марценюк зазначає, що у Корані не має чітких вказівок про вбрання жінок, є тільки загальна рекомендація одягатися скромно і стосується вона не тільки жінок, але і чоловіків. Не варто дивуватися, якщо побачите мусульманку, яка не покриває голову і зовні нічим не відрізняється від більшості жінок на вулицях України, — така вірянка розрізняє традиції та саму релігію.

Водночас, якщо ви побачите жінку покритою, спробуйте відкинути власні стереотипи. Скоріш за все, жінку ніхто не змушує так вдягатися.

Всі люди дуже різні. За кольором шкіри, політичними та релігійними переконаннями, різного віку та етнічного походження, з порушеннями слуху, на візку, незрячі, різної сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Але кожна людина робить наш світ різноманітнішим і неповторним.

Суспільства, які побудовані на принципах інклюзивності та повазі до прав людини є більш динамічними та сталими у своєму розвитку, оскільки такий стан передбачає взаєморозуміння та пошук компромісів і енергія витрачається не на «непотрібні» конфлікти, а на спільний розвиток. 

За підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля

Ліза Кузьменко

 




Джерело: https://hromadskeradio.org/news/2017/04/18/yak-ce-buty-musulmankoyu-v-ukrayini-ta-nosyty-hidzhab
Категория: Аналітика | Додав: dvm (19.04.2017)
Переглядів: 215 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Реєстрація | Вхід ]
П`ятниця, 15.12.2017, 08:20
Вітаю Вас Гость

Категорії

Актуальне інтерв'ю [30]
Ґендерна журналістика [103]
Аналітика [47]
Дослідження [20]
про нас пишуть [27]
Жіночі історії [11]
Практичні поради [1]
Дискусійний клуб [30]
Коментарі [4]

Вхід

Пошук

Партнери


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0