Каталог статей

Головна » Статті » Аналітика
Чому актуальна для України Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок

Катерина Левченко– доктор юридичних наук,президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна»

 

В грудні 2009 року відбулися дві події -  тридцята річниця прийняття Організацією Об’єднаних Націй Конвенції про ліквідацію  всіх форм дискримінації щодо жінок та двадцять дев’ята із дня ратифікації цього міжнародного документу Україною. Перша подія сталася  18 грудня 2009 року. Друга - 19 грудня 1980. 1 березня 1980 року Конвенція була відкрита для підписання, а з вересня 1981 р. набрала чинності. Починаючи з 1979 року. Конвенцію ратифікували 185 держав-учасниць.

6 жовтня 1999 року ООН прийняла Факультативний протокол до Конвенції, який дає можливість надання до Комітету ООН з ліквідації дискримінації жінок індивідуальних скарг. Його було ратифіковано Верховною Радою України 5 червня 2003 року.

 
21січня 2010 року в Женеві, в Комітеті ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок Україна захищала шосту та сьому об’єднану періодичну доповідь, щодо стану виконання положень цієї Конвенції в державі. Автор статті була членом урядової делегації України.
 
В статті планується проаналізувати основний зміст міжнародного документу в контексті сучасної політики сприяння гендерної рівності в Україні для підвищення ефективності останньої. Проблема правового аналізу Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок була предметом попередніх наукових пошуків автора  [6]. Водночас в зазначеному аспекті Конвенція аналізується вперше.
 
Основна тема, якій присвячені і преамбула, і статті Конвенції – це формулювання закликів до практичних дій держав щодо ліквідації дискримінації жінок. Цьому привчені перші шістнадцять статей. Ще в дванадцяти виписані вимоги до звітності та адміністративні механізми впровадження положень Конвенції.
 
Те, що всі люди рівні, незалежно від раси, кольору шкіри, національності, віросповідання, а також статі, було проголошено на рівні ООН ще в 1948 році в Загальній Декларації прав людини. На її розвиток пізніше були прийняті інші документи, серед яких Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Міжнародний пакт про соціальні, культурні та економічні права, низка конвенції та рекомендації ООН.
 
Тим не менш через тридцять років після оприлюднення Загальної Декларації прав людини виникла потреба в створенні окремого документу, присвяченого проблемам прав жінок. Ця потреба була пов’язана з тим, що одні декларації не допомагали ліквідувати існуючу нерівність чоловіків та жінок в різних сферах та різних країнах.
 
З’ясувалося також, що просте формулювання принципів рівності виявилося недостатнім – потрібними були позитивні дії держав, які не просто дотримувалися принципу формальної рівність, але й створювали умови для її реального забезпечення. Багато чого в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок було зроблено вперше.
 
Вперше  у цій Конвенції на рівні міжнародних норм  наголошувалось на відповідальності урядів за дискримінацію жінок. Права жінок, як і соціальні та культурні права, можуть гарантуватися тільки державою, що робить особливо важливим розробку чуйної політики у цій сфері. Тож Конвенція має відігравати і у багатьох випадках відіграє роль каталізатора у розвитку державної політики на національному та міжнародному рівнях.
 
Вперше мова зайшла про відповідальність урядів за дискримінацію не лише в суспільній, але й у приватній сфері, тобто за дискримінацію в родині. В ній втілився принцип, який у середині двадцятого століття проголосили філософи та вчені феміністського напрямку – «Особисте – це політичне».
 
Вперше вона дала визначення того, що таке дискримінація жінок.
 
Вона спонукала уряди держав, які ратифікувати Конвенцію, готувати кожні чотири роки звіти про стан виконання цього документу, що в результаті вперше примусило багато з яких країн звернутися до теоретичного осмислення проблематики прав жінок та ліквідації дискримінації.
 
Так, Конвенції дає наступне визначення поняття "дискримінація щодо жінок” -  будь-яке розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, які спрямовані на послаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їхнього сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, громадській або будь–якій іншій галузі” [1, ст.1].

Вперше в Конвенції була сформулювала необхідність та легітимність застосування державами позитивних тимчасових дій, впровадження яких прискорює ліквідацію дискримінації за ознакою статі.

 
Саме знаменита четверта стаття Конвенції припускає можливість введення тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками,  які не вважаються, за визначенням Конвенції, дискримінаційними; ці заходи мають бути скасовані, в разі досягнення цілей рівності можливостей і рівноправного ставлення. Крім того, Конвенція визнає, що вжиття державами-сторонами спеціальних заходів, спрямованих на охорону материнства, не вважається дискримінаційним.

Це дуже важливе положення, особливо у світлі дискусій щодо можливостей квотування як методу збільшення представництва жінок у політичній сфері. Багато-які з європейських розвинутих країн запровадили у себе квотування, що допомогло їм підвищити реальну участь жінок в управлінні державами. Ефективність введення квотування як політичного методу, який допомагає збільшити кількість та підвищити активність жінок у політиці, ні в кого не викликає сумніву. Але дискусії точаться навколо "ідеологічної легітимності” – чи не буде квотування дискримінацією чоловіків та виявом слабкості жіночої  статі, яка може просувати себе в політичній сфері тільки завдяки використанню  адміністративно-політичних методів впливу. "Дехто бачить у введенні квот не лише захист від будь-яких посягань на володіння рівними правами, а й спосіб формування правової свідомості у суспільстві. Інші ж вбачають у квотуванні принизливе підкреслення нерівності, яка є в суспільстві” [2, с. 57].

 
Багато-які з європейських розвинутих країн запровадили у себе квотування, що допомогло їм підвищити реальну участь жінок в управлінні державами (Швеція, Фінляндія, Іспанія, Македонія, Ісландія та ін.), і, як показує досвід, підвищити рівень та якість життя. Практикують квотування і деякі партії: наприклад, Соціалістична партія Аргентини, Соціал-демократична партія Австрії, Соціалістична партія Бельгії, Нова демократична партія Канади та ін. [2, с. 58]. Аргументом на користь позитивності квотування може бути не тільки досвід країн, які використовують його, але і його легітимація як методу впливу в Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
 
І це при тому, що друга, третя та п’ята статті Конвенції формулюють обов’язки держав щодо протидії дискримінації жінок та сприянню утвердженню рівності статей у суспільстві, діяльності щодо змін соціальних та культурних моделей поведінки чоловіків і жінок для досягнення викорінення забобонів, звичаїв та всіх інших проявів, що ґрунтуються на ідеї неповноцінності чи зверхності однієї із статей або стереотипності ролі чоловіків і жінок.

Звучать положення Конвенції наступним чином: «Держави-сторони засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх її формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок і з цією метою зобов'язуються: включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції або інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, та забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу; вживати відповідних законодавчих та інших заходів, включаючи санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок; встановити юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками та забезпечити за допомогою компетентних національних судів та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акту дискримінації; утримуватися від вчинення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок та гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов`язання; вживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства; вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок  тощо».

Рівні права в суспільній та політичній сферах, у діяльності на міжнародному рівні, проголошуються статтями 7 та 8 Конвенції, відповідно до яких держави-сторони вживають усіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації жінок у політичному та суспільному житті країни і, зокрема, забезпечують жінкам на рівних умовах з чоловіками право: голосувати на всіх виборах і публічних референдумах та бути обраними до всіх публічно виборних органів; брати участь у формуванні і здійсненні політики уряду та займати державні посади, а також здійснювати всі державні функції на всіх рівнях державного управління; брати участь у діяльності неурядових організацій і асоціацій, що займаються проблемами громадського і політичного життя країни; забезпечують жінкам можливість на рівних умовах з чоловіками і без будь-якої дискримінації представляти свої уряди на міжнародному рівні і брати участь у роботі міжнародних організацій.

 
Що говорять цифри? Представленість жінок у органах державної влади виглядає у формі піраміди: чим вище щабель влади, тим менше там жінок. Наприклад, гендерне співвідношення серед депутатів обласних органів влади становить 12% жінок до 88% чоловіків; серед депутатів районних органів влади – 21% до 79%; міських органів влади – 26% до 76%; селищних органів влади 40% до 60% [7].
 
У Конвенції проголошується рівність громадян у будь-якій сфері життя, у тому числі, економічній та сфері зайнятості, незалежно від віку, статі, кольору шкіри (статті 3, 10, 11, 13, 14). Так, у цих статтях  визначаються необхідність: змінення економічної рівності чоловіків та жінок  (статті 3, 11);  право жінок на рівні з чоловіками умови праці (статті 10, 11); право жінок та чоловіків на рівну оплату за рівну працю, або за працю рівної цінності (стаття 11), право на оплачувану відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами при достатніх соціальних пільгах і без втрати місця роботи, стажу та соціальних видатків (стаття 11); право на достойний життєвий рівень для себе та своєї родини (стаття 13); право на соціальні послуги (статті 11, 14).
 
Конвенція (стаття 6) закликає держави-учасниці вжити усіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо припинення всіх видів торгівлі жінками та використання проституції жінок. Для розвитку та виконання положень цієї статті прийнята низка міжнародних документів, зокрема, Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності та додаткові протоколи до неї щодо протидії торгівлі людьми та нелегальній міграції (2000 р.).
 
Стаття 10 наголошує на праві жінок на громадянство, 12 стаття Конвенції забезпечує жінкам право на охорону здоров’я, а стаття 14 звертається до проблем жінок, які проживають у сільській місцевості, наголошуючи на необхідності спеціальної уваги з боку держав до їхніх проблем.
 
Як видно, статті Конвенції побудовані таким чином, що вони описують практично всі проблемні зони. Ті ж питання, які не знайшли відображення у Конвенції (зокрема права жінок  з обмеженою працездатністю, захист жінок від насильства), зумовили необхідність розробки та прийняття на міжнародному рівні додаткових документів, наприклад Декларації про викоренення насильства у відношенні до жінок.
 
Положення, які містяться у статтях Конвенції, є орієнтирами для держав, у тому числі й України, у формуванні та впровадженні політики стосовно жінок. Яка ж ситуація в Україні? Поглянемо на існуючі цифри, які наводяться в аналітичних матеріалах національних та міжнародних експертів. Серед населення України кількість жінок на вісім відсотків перевищує кількість чоловіків в Україні (53,9 % - жінок та 46,1 – чоловіки з 46465,7 тис. осіб станом на 2007 р.), що породжує серйозні демографічні проблеми, які є підґрунтям для гендерної нерівності, як в бік жінок, так і чоловіків. Після дострокових парламентських виборів 2007 року кількість жінок – депутатів ще зменшилась до 8% від загальної кількості. В складі Кабінету Міністрів України 2 жінки. За кількістю жінок у Парламенті Україна займає 110 місце серед 188 країн [7].

Серйозною проблемою є насильство, в тому числі домашнє. За даними експертів, які підтверджують й правоохоронні органи, біля дев’яноста відсотків потерпілих від нього – жінки.Закони декларують рівність заробітної плати за роботу однакої цінності, але вагомою проблемою залишається розрив в доходах жінок та чоловіків. Доходи  жінок, зайнятих в державному секторі економіки, на 30%  нижче доходів чоловіків. За даними Держкомстату України середньомісячна заробітна плата жінок за січень – вересень 2007 року склала 1091 грн., що становить 72,2% зарплати чоловіків. Як наслідок, за індексом гендерного розвитку Україна займає 63 місце серед 75 країн [7].

Водночас ця ситуація спостерігається на фоні згортання державних інституційних структур, які мають відповідати за реалізацію саме цього напрямку державної політики. Тільки так можна охарактеризувати «реформаційні» зміни, які відбуваються в Міністерстві України у справах сім’ї молоді та спорту, яке відповідно до свого положення є координуючим органом державної влади у сфері впровадження політики гендерної рівності в Україні і де фактично ліквідований напрямок впровадження гендерної рівності.
 
Як уже зазначалося на початку, в січні 2010 року Україна звітувалася в Комітеті ООН про ліквідацію дискримінації щодо жінок щодо стану виконання державою положень Конвенції. Члени Комітету поставили більше тридцяти запитань, які стосувалися усіх сфер суспільного життя. Бо Конвенція відіграє ще одну важливу інструментальну роль – контролюючу. Особливо їх хвилювали питання насильства стосовно жінок, ефективності інституціонального механізму щодо захисту прав жінок,  а також ефективність судової гілки влади в частині можливості захисту від дискримінації тощо. 
 
Підготовка доповіді є не тільки методом контролю за виконанням в Україні положень Конвенції, але ініціює проведення досліджень, семінарів, конференцій, відіграє значну інформаційну та пропагандистську функцію, привертаючи увагу вчених, державних службовців, журналістів та громадськості до проблем жінок.

Тож, на міжнародному рівні відпрацьовано механізм нагляду за виконанням вимог Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок. Цей механізм ґрунтується на принципі підготовки періодичних доповідей щодо виконання  положень Конвенції в тій чи іншій країні. Він сформульований у статтях 17-22  Конвенції.

 
Для розгляду ходу здійснення цієї Конвенції в системі ООН було засновано Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок, який  складається з двадцяти трьох експертів і проводить щорічні засідання. Стаття 18 зобов’язує держави-сторони подавати Генеральному секретареві Організації Об`єднаних Націй для розгляду Комітетом доповідь про законодавчі, судові, адміністративні та інші заходи, вжиті ними для виконання положень цієї Конвенції, та про прогрес, досягнутий в цьому напрямі (один раз на чотири роки). В 2009 році було прийнято на рівні Генеральної Асамблеї ООН було прийняте рішення про формуванні на базі існуючих нової структури – Комітету з питань гендерної рівності.
У 1983 та 1988 рр. Комітет з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок прийняв універсальні рекомендації  щодо підготовки доповідей про статус жінок та розробив низку конкретних положень стосовно розробки звітів стосовно впровадження Конвенції у кожній країні: по можливості, наводити конкретні статистичні дані щодо статусу жінок, у тому числі підкріпляти статистикою інформацію про зміни у статусі жінок; по можливості, давати ілюстровані приклади дискримінації жінок та введення протидискримінаційних дій; крім законів та постанов, наводити в звіті дані про фактичні умови повсякденного життя жінок; проводити аналіз факторів, які заважають поліпшенню статусу жінок; надавати характеристику різниці у статусі жінок, які належать до різних соціально-економічних класів, релігійних конфесій або географічних регіонів; звертати  особливу  увагу  на вплив надзвичайних ситуацій на статус жінок [3, с. 5].
 
Ці положення є корисним посібником для державних органів та неурядових організацій, які готують звіти. Крім державної доповіді, яку належить подати до Комітету,  є можливість для національних неурядових організацій подати альтернативну доповідь до Спеціального комітету. Ця доповідь має вплив на оцінку офіційної доповіді від держави. Неурядові організації різних країн, у тому числі України, вже мають досвід такого впливу. Виходячи зі своєї незалежної позиції, неурядові організації можуть брати участь у підготовці офіційної доповіді для Комітету, а також висловлювати свої коментарі та зауваження до офіційного звіту держави.
 
Комітет ООН з ліквідації дискримінації стосовно жінок рекомендує всім державам інформувати громадськість своєї країни про звіти в ООН та друкувати і розповсюджувати доповіді у власних країнах, висвітлювати їх зміст у засобах масової інформації, проводити громадські обговорення та слухання.
 
У 1995 році в Україні були ініційовані перші парламентські слухання про виконання положень Конвенції. У 2004 проведенні другі подібні слухання. В листопаді 2006 року відбулися одночасно дві події – слухання «Стан протидії гендерному насильству в Україні» та «Впровадження гендерної рівності в українському суспільстві». За їх результатами були прийняті рекомендації.
 
В 2005 році майже після семирічного обговорення Верховна Рада на виконання Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок прийняла закон, який в остаточній редакції (було декілька близько десятка схожих за тематикою законопроектів) отримав назву «Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок». Протягом останніх десяти років в державі було також прийнято декілька державних програм, спрямованих на ліквідацію дискримінації жінок та впровадження гендерної рівності. Зараз в стані виконання знаходиться програма сприяння впровадженню гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року.
 
Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок не тільки націлює на дотримання прав жінок, але й на забезпечення рівноправності жінок та чоловіків у суспільстві, і її позитивний вплив виявляється в такому: по-перше, положення Конвенції є орієнтирами для держав у формуванні та впровадженні політики стосовно жінок; по-друге, Конвенція будується на принципах активної участі та  відповідальності держав за стан справ у цій сфері; по-третє, важливою є контролююча функція – контроль за виконанням її положень урядами держав – учасниць Конвенції; по-четверте  - Конвенція відіграє роль каталізатора в розвитку державної жіночої політики на національному та міжнародному рівнях.

 

                   Використана література

1. Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Цит. за: Запобігання торгівлі людьми: Навч.-метод. посібник для викладачів середніх та вищих навчальних закладів 1-2 рівнів акредитації. – Харків, 2001.

 2. Буроменський М. Можливості адаптування українського законодавства до  міжнародних стандартів забезпечення рівності політичних прав жінок та чоловіків // Перспективи паритетної демократії  у політико-правовому полі України. – Харків, 1997.

3. Айзекс С., Хольт Р., Ирвин А. Оценка статуса женщин: Руководство по составлению докладов на основе Конвенции по искоренению всех форм дискриминации женщин. IWRAW International Women's Rights Action Watch.

4. Доповідь про виконання в Україні Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (четверта та п’ята об’єднана) . – Київ, - 1998.  –  52 с.

5. Доповідь про виконання в Україні Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (шоста). – К, 2001.

6. Левченко К.Б. Роль Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок як інструменту захисту прав жінок: досвід та перспективи. – Людина. Свобода. Демократія. – Київ, 2006;  Левченко К.Б. Реалізація в Україні міжнародно-правових актів з прав жінок  (на прикладі Конвенції ООН "Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”). – Наукове видання. - Харків. – НУВС. – 2003

7. Інформація про стан виконання  у 2007 році Державної програми з утвердження ґендерної рівності українському суспільстві на період до 2010 року. – у рукопису. – Інформація, підготовлена Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту


 

Категорія: Аналітика | Додав: Flv (29.03.2010) | Автор: Катерина Левченко
Переглядів: 6244 | Рейтинг: 5.0/1